Оцінка формування до реалізації гендерно - паритетної політики в системі управління    освітою, та управлінні ЗНЗ                                                Рудь О.С. ©


               Рівноправна участь жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства і держави є важливою умовою й гарантією утвердження демократії в Україні і запорукою її європейської інтеграції. Формування і регулювання державної політики з утвердження ґендерної реалізації здійснюється відповідно до міжнародних зобов’язань і національного законодавства України.

               Словник сучасного ґендерного мислення 50\50 визначає ґендерну реалізацію як рівність соціального статусу жінок і чоловіків і забезпечення їм однакових можливостей для всезагальної участі в усіх сферах суспільного, державного та приватного життя на основі самоусвідомлення особистісних потреб й інтересів, долання елементу ієрархічності, за якою історично чоловіки розглядалися як істоти вищі, а їх діяльність і її результати більш суспільно значущі, ніж дії і їх результати, що здійснені й досягнуті жінками [20, с. 193].

              Рівність між статями протилежна поняттю нерівності між чоловіком і жінкою, тобто відмінності в умовах їх життя. Насамперед це пов’язано з репродуктивною функцією жінок. Справа не в наявності таких відмінностей, а в тому, що вони не повинні відбиватися на умовах життя жінок і чоловіків, вести до дискримінації, а відповідно враховуватися при формуванні такої полїтики. Таке врахування можливе через рівний розподіл економічних, соціальних і політичних можливостей. Ґендерна реалізація також є універсальним принципом у галузі прав людини, вона є людським правом і метою розвитку. Це обов’язковий критерій, що визначає досягнення значущого розвитку, який орієнтований на людей. Принцип реалізації статей був заявлений Олімпією де Ґуж ще у XVIII ст. Це принцип ліберально-реформістської феміністської течії. Хоча вже третє століття жінки борються за рівність статей, однак ще й досі існують країни, де юридична реалізація статей відсутня.

          Формування між статями може бути досягнута тільки завдяки спільним зусиллям жінок і чоловіків. Функціонування суспільства як цілісного організму потребує нормативного впорядкування й регулювання наявних у ньому відносин, зокрема й відносин між чоловіком і жінкою, а також між жінками й чоловіками як соціальними групами. Це відбувається шляхом формування й реалізаціного розвитку різних соціальних норм: моралі, права, звичаїв, традицій, корпоративних норм тощо, за допомогою яких забезпечується суспільний порядок загалом. Право – система загальнообов’язкових, формально визначених державою нормкритерію правомірної і неправомірної поведінки. Недотримання їх зумовлює можливість застосування державного примусу. В основі правових норм лежать закони, що їх ухвалюють та реалізують владні структури. Правовий порядок ґрунтується на принципі законності, що є основою всього державного й суспільного життя [5, 7, 15].

            Ґендер як явище, його реалізація  і поступ, значною мірою зумовлені розвитком правової системи, потребою в юридичному забезпеченні нових суспільних відносин. Ринкова економіка й державність для оптимального функціонування потребують розгалуженої правової системи. У таких умовах право є способом підтримки й упорядкування ґендерного паритету, регулювання ґендерних відносин, забезпечення ґендерної впорядкованості в суспільстві та у освіті. Оновлення права, його законодавчих засад є базовим підґрунтям перебудови економічної й політичної систем суспільства, творення організаційних структур громадського життя, які є середовищем самоутвердження й самовираження особистості жінки і чоловіка, як рівних у можливостях, реалізації ними прав, свобод, обов’язків і відповідальності.

            У загальній системі права чільне місце займають права рівності. Ці права регулюють рівність у становленні й функціонуванні націй, держав, політичних партій, громадських структур. Та формування у відносинах цих структур пов’язана з базовим паритетом, а саме – реалізація паритету між чоловіком і жінкою. Така реалізація паритету виражається формально в «праві у формі правових актів» і реально – у «праві на практиці», а таке буття відбиває певну ідеологію. Стрижнем цієї ідеології є концепція правового паритету чоловіків і жінок у теорії й на практиці [22]. Правова держава забезпечує формальний паритет між соціальними статями, що означає реалізацію та надання їм рівних гендерних можливостей. Однак реалізація прав жінкою і чоловіком залежить від їх особистісних якостей – знань, розуму, таланту, підприємливості та ін. Це зумовлює нерівність, що існує в суспільстві. Концепція правового паритету чоловіків і жінок у теорії й практиці правовідносин — це сукупність поглядів і рекомендацій щодо того, яку соціальну й правову політику слід проводити в певному суспільстві та освіті, та для реального забезпечення рівноправності статей у всіх сферах суспільного життя [7, 9, 22].

          Важливо підкреслити, що нині особливо гостро стоїть питання не лише й не стільки про формування прав і свобод, а й передусім про юридичне забезпечення реалізованих можливостей для чоловіка й жінки стати паритетними як де-юре, так і де-факто в усіх сферах суспільного життя. Можемо говорити про цілісну концепцію правового формування паритету чоловіків і жінок у теорії й на практиці правовідносин як сукупності поглядів і рекомендацій, що є узагальненням світової й національної практик правової діяльності держав. Ґендерне формування паритету -  означає наявність рівних умов для жінок і чоловіків у реалізації всіх прав людини і можливостей участі в політичному, економічному, освітньому, соціальному та культурному розвитку, а також рівного користування його результатами. Гендерна реалізація паритету в освіті та її управління,         необхідна перш на все,  для людського розвитку менеджменту.

             Досягнення ґендерного формування необхідне для нормального функціонування освітньої, соціальної, економічної, культурної та політичної систем.  Отже анпаритетність статусу жінок проявляється системно. Расові ознаки, етнічне походження і непрацездатність й надалі впливатимуть на таке становище. Говорячи про паритетну участь жінок і чоловіків в управлінні  середньой освітою, слід відзначити, що на сьогодні дана проблема є актуальною, тією, що потребує системного аналізу й визначення гендерних підходів до її вирішення.

             Сучасні тенденції розвитку системи управління освітою характеризуються прискоренням процесів демократизації та гуманізації управління; посиленням участі громадськості в розробці державної і регіональної освітньої політики; зміною співвідношення управлінських функції в бік збільшення функцій регулювання і самоорганізації; переходом від адміністративного управління до управління інформаційно-аналітичного, публічно-комунікативного (синкретичного); визнанням необхідності рівного доступу до управлінських процесів в освіті чоловіків і жінок. Проблема рівної участі чоловіків в управлінні поли-освітою до недавнього часу не булла тією, якій приділялася увага. Це пояснюється тим, що освіта, так середня освіта і система управління нею є традиційним сектором суспільно-економічного життя, відтак професійні ролі, які виконують в управлінні середньой освітою чоловіки і жінки, є розподіленими і закріпленими в суспільстві з давніх часів [12, 17].

          Традиційно вважається, що середня освіта, навчання, виховання та розвиток є прерогативою жінок. Таке розуміння ролі жінки в середній освіті багато в чому обумовлено українськими звичаями, ментальністю тощо. Водночас, процес управління, зокрема освітою, передбачає, що він є більш складним, відповідальним – відтак потребує участі чоловіків. Несправедливо було говорити, що проблема ґендерної асиметрії властива лише у середній освіті і системі управління нею. У багатьох інших сферах соціально-економічного життя країни спостерігаються нерівності щодо соціального становища статей і непропорційність представленості чоловіків і жінок в управлінських, організаційних тощо процесах. Природою ґендерної асиметрії як явища є прихована ґендерна дискримінація і патріархальні установки в суспільній свідомості [20].

          Так і в управлінні освітою, де керівні процеси розглядаються як головні, домінуючі, ті, що заслуговують на увагу, а відтак – чоловічі, жінці відводиться роль «реалізатора» сформованого плану дій, адже її діяльність традиційно вважається менш значущою, меншо-вартісною. Іншими словами, незважаючи на суспільний прогрес, в управлінні в цілому освітою на сьогодні спостерігаються тенденції дискримінації за ґендерною ознакою. Ще в 2000 р. Генеральна асамблея ООН визнала проблему ґендерної рівності як парадигму ХХІ ст. Україна, як демократична, правова держава взяла на себе зобов’язання щодо забезпечення ґендерної рівності, формуванні та реалізації в усіх галузях життя й діяльності суспільства.

Останнє передбачає:

           • прийняття ґендерного законодавства;

           • упровадження міжнародних ґендерних правових стандартів;

           • створення національних механізмів правового забезпечення ґендерної паритетності;

           • введення й аналіз ґендерної статистики;

           • сприяння розвитку ґендерного руху;

           • допомога жіночим організаціям, проведення ґендерних досліджень тощо [9, 15, 22].

Україна підписала міжнародні документи з питань ґендеру і цим самим визнала ґендерний ресурс як найдоцільніший для визначення планів, програм і перспектив національних перетворень, зобов’язалася юридично забезпечувати паритетність, формування та розвиток - справедливість у країні, керуючись ґендерними ідеями соціальної рівності. Конституція України політично і юридично визначила ґендерну стратегію розвитку українського суспільства.

            Однак закріплення паритетності в правах не розв’язує проблеми реального формування рівності. Досвід радянської держави показує, що отримання жінками однакових з чоловіками прав неліквідувало всіх видів дискримінації щодо жінок. Крім закріплення паритетних прав, необхідно надати представникам обох статей рівні можливості для їх реалізації.  

            Паритетність жінок і чоловіків не буде запроваджено, якщо суспільство не готове сприйняти саму ідею ґендерного формування й адаптувати її. Сучасна ситуація в управлінні будь якою освітою є яскравим прикладом ґендерної невідповідності. Не зважаючи на ратифіковані міждержавні документи, на практиці спостерігаються прояви ґендерної нерівності в управлінні і средньою освітою. Останні можуть бути визначені так:

         1. Ґендерна політика в управлінні такою освітою де-факто не є складовою частиною державної політики в цій галузі суспільно-політичного життя України.

        2. Недостатній рівень представництва й участі жінок на рівні прийняття політичних і соціально-економічних рішень, а також в управлінні ресурсами.  Також міжнародними експертами звернуто увагу на відсутність жінок у складі керівників державних органів управління освітою, серед керівників обласних управлінь освіти, низький рівень представництва жінок (менше 8 %) у складі профільних комітетів Верховної Ради України, серед заступників керівників регіональних і місцевих органів управління освітою тощо [6, 9].

        3. Дискримінація в процесі працевлаштування і професійного розвитку, секторальна професійна сегрегація (стереотипне сприйняття взагалі освіти як жіночого сектору суспільства) призводять до суттєвого розриву в оплаті праці жінок і чоловіків. За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України, у 2011 році розмір середньомісячної заробітної плати жінок становив 1677 грн., а чоловіків – 2173 гривень. Отже, розрив в оплаті праці за цей період склав 29,6 %. Зрештою це спричинює підвищення рівня бідності, у тому числі й жінок [6].

        4. Суспільні ґендерні стереотипи створюють перешкоди й обмеження для вільного вибору способу життя, у тому числі професійної і суспільної реалізації, сімейного життя тощо. Уже згадувалося про те, що система освіти та система середньої освіти якісно представлена як жіночий вид діяльності. Проте в міру сходження управлінською ієрархією кількість чоловіків в органах управління освітою змінюється - показник на 100 %;

        5. Діюча система управління освітою характеризується тим, що: відтворює ґендерні стереотипи щодо ролі жінки в управлінні, навчанні, вихованні, участі у громадській діяльності тощо.

        6. Відсутня системність у запровадженні ґендерного компоненту в загальну середню, професійно-технічну та вищу освіту. Також держава фактично не ініціює і не підтримує проведення й упровадження фундаментальних наукових досліджень стосовно ґендерних проблем. Як наслідок, у суспільстві продукуються, відтворюються й закріплюються усталені уявлення щодо гендерної участі в управлінських процесах.

        7. Суттєвий розрив у середній тривалості життя чоловіків і жінок (62 роки у чоловіків і 74 роки у жінок) і високий рівень захворюваності, смертності чоловіків працездатного віку. Також нині актуальною є проблема збільшення пенсійного віку жінок.

       8. Недостатнє використання можливостей закладів освіти, науки, культури і мистецтва в подоланні ґендерних стереотипів і формуванні гендерної культури (зокрема, ресурсів 18 тисяч публічних бібліотек, театрів, музеїв тощо).

        9. Держава не пропонує моделі гармонізації сімейного і професійного життя для жінок і чоловіків, зокрема, для формування культури відповідального батьківства. Жінки змушені обирати для себе подвійне навантаження – професійне і сімейне. У результаті через підвищену зайнятість і навантаження, багато жінок відмовляються від керівної посади на користь родини, дітей, господарства тощо. Зазначені ознаки ґендерної нерівності, що реально існують в управлінні різною освітою, призводять до ґендерного дисбалансу в цій галузі суспільного життя. Як наслідок, втрачається ґендерна об’єктивність формування і реалізації державної освітньої політики, адже виходить, що формують політику – переважно чоловіки, у той час як її реалізують – майже завжди жінки. Отже, в управлінні усіх освіт постає необхідність кардинально покращувати політику і практики щодо:

         • утвердження ґендерної рівності, зміцнення існуючих і створення нових механізмів з недопущення дискримінації за ознакою статі в професійній діяльності, особистому житті тощо;

         • забезпечення економічної незалежності кожної статі;

         • створення умов для більш широкої участі жінок в організаційних процесах, у прийнятті рішень;

         • забезпечення умов для ефективного поєднання професійних (управлінських) і сімейних обов’язків;

         • викорінення ґендерної дискримінації, подолання ґендерних стереотипів і ліквідація гендерної сегрегації в управлінні освітою (як вертикальної, так і горизонтальної).

        Метою державної ґендерної політики в управлінні освітою має стати забезпечення та формування ґендерної рівності в цій галузі соціально-економічного життя суспільства. Ґендерни паритет в управлінні освітою означає однакове забезпечення рівними правами жінок і чоловіків щодо свободи вибору, професійного й особистісного розвитку, пошуку, заборону дискримінації, а також відсутність привілеїв за статтю. Зміст поняття ґендерного паритету та реалізацюі в управлінні освітою передбачає:

          – Паритет у правах і свободах; рівність в обов’язках. Праритетність прав і свобод – це наділення однаковими правами і свободами осіб жіночої й чоловічої статей і забезпечення де-юре рівних умов і можливостей щодо їх здійснення. Формування паритетності прав і свобод в управлінні полі-освітою передбачає рівні можливості щодо професійного вибору, умов реалізації професійного, інтелектуального особистісного тощо потенціалу, кар’єри, оплати праці і винагород та ін. Ґендерне формування в управлінні освітою є передусім правовою проблемою, адже вона орієнтована на законодавство. Її розв’язання пов’язане з чітким визначенням правової стратегії, розумінням напрямків правової політики та ії реалізації.

           – Рівність у відповідальності. Головний зміст правового спрямування принципу рівності жінок і чоловіків полягає у творенні нових цінностей і пріоритетів кожної зі статей, нових партнерських відносин між ними, у розподілі відповідальності між жінками і чоловіками. Такий паритет у відповідальності дозолить забезпечити в управлінні освітою збалансованість владних, управлінських та інших суспільних відносин, здолати соціальну ієрархію між жінками і чоловіками, особливо поширену в управлінні освітою, сприятиме побудові нових форм ґендерних відносин. Загальна, рівна участь в управлінні освітою жінок і чоловіків є високим гарантом утвердження самоцінності особистості, використання всіх людських ресурсів для забезпечення стійкого ґендерного розвитку сучасного демократичного суспільства. Паритет у можливостях і шансах. Паритет соціальних статей насамперед зумовлена рівністю їхніх прав і свобод і рівністю можливостей.  

         На відміну від паритету прав, паритетність можливостей є не стільки правовою, скільки соціально-економічною і культурною проблемою, проблемою умов, що формують і транслюють ґендерну анпаритетність, без трансформації яких неможливе реальне забезпечення рівності прав. Формування та реалізація у можливостях і шансах в управлінні освітою передбачає безоцінкове ставлення, сприйняття і розуміння неповторності особистості (без огляду на стать), неупереджену оцінку досягнень і недоліків у професійній діяльності, а також отримання рівних стартових умов щодо професійної й особистісної реалізації, кар’єри, доступу до інформації, навчання тощо.

        Варто особливо наголосити, що паритетність статей у жодному разі не означає їх біологічної тотожності, ігнорування різних фізичних можливостей, фізіологічних особливостей, психічних і психологічних характеристик, як це часто сприймають при першому ознайомленні з проблемами ґендеру. Ґендерна концепція суспільного розвитку й соціальних перетворень, спрямованих на суспільний прогрес, передбачає суспільний і державний погляди на життя обох статей як рівних, збалансованість можливостей їх розвитку, долання всіх форм історичної несправедливості щодо ставлення до них і оцінки результатів їхньої діяльності, забезпечення умов для саморозвитку й самовираження жінки й чоловіка як сформовано паритетних у правах, свободах, обов’язках та відповідальності [7]. Усе це рівною мірою відноситься і до управління  сереньою освітою. Відповідно, основними напрямами утвердження ґендерної рівності в управлінні освітою можуть бути визначені:

       1. Державний механізм забезпечення ґендерної рівності в управлінні освітою.

       2. Ґендерна освіта і просвітництво.

Ґендерні аспекти є складовою всього комплексу завдань розвитку демократичної держави. Ґендерні нерозуміння стримує розвиток. Експерти світового банку розглядають досягнення ґендерного паритету як центральний момент розвитку демократичного суспільства, як його повноправну і самостійну мету.

         Суспільство гендерного паритету є перспективною метою розвитку світу і держав. Воно передбачає формування суспільних відносин на основі визнання рівності прав, свобод і можливостей чоловіків і жінок для їх добровільної участі як рівноправних партнерів у всіх сферах соціально-економічного життя країни, можливість користування рівними політичними, економічними, соціальними і культурними привілеями, а також однакову відповідальність [15, 19, 22].

          Створення освітнього суспільства з ґендерним балансом можливе шляхом визначення основних положень ґендерної стратегії розвитку і формування, запровадження ґендерних принципів його творення, визначення відповідальності держави, органів місцевого самоврядування та громадськості за вироблення і здійснення політики ґендерної рівноваги (20, с. 219).

         На рівні держави, забезпечення ґендерного розвитку в суспільстві відбувається через формування державної ґендерної політики й створення державних механізмів її втілення.

         Розглянемо їх детальніше.

        Ґендерні перетворення в Україні збіглися із загальними процесами реформування, перебудови, оновлення всієї системи її політичного, економічного і соціального життя.

Перетворення країни відбувається на основі якісно нової моделі, яка суттєво впливає на ґендерні процеси. Зміна статусу соціального суб’єкта накладає відбиток і на соціальнополітичну поведінку статей, їх ґендерне самовизначення. Нова конфігурація соціальних відносин і системи соціальних інститутів зумовлює нові форми політичного способу самовираження статей і їх взаємовідносин [4, 15].

        А система управління різною освітою не може розвиватися відокремлено від державного розвитку, а також від світового прогресу. Сучасні світові тенденції визнання гендерного паритету в усіх галузях суспільно-економічного життя світу і держави об’єктивно впливатимуть на формування й реалізацію державної політики в галузі освіти. Відтак, процеси демократизації і гуманізації в управлінні освітою обумовлені, серед іншого, і тенденціями реформування суспільства в напрямі визнання однакових прав, свобод та відповідальності чоловіків і жінок. Закономірно, що підвищення ефективності функціонування системи управління освітою вимагатиме розв’язання ґендерних питань як невід’ємної частини освітньої політики.

         Як зазначалося раніше, національні особливості прояву відмінностей жіночих і чоловічих начал історично стримувалися або прискорювалися в розвитку залежно від того, які відносини влади, власності тощо панували в той чи інший період, які ідеологічні й політичні постулати проголошувалися, як розвивалися і вкорінювалися соціальні норми (зокрема право й мораль) і як змінювалося ставлення до особистості представників обох статей, а згодом і до людини як найвищої соціальної цінності. Тобто визначальним у формуванні ставлення, розуміння і прийняття гендерного паритетного розвитку має стати політика держави.

         Така політика потребує чіткого розуміння ґендерної перспективи, змістом якої є долання ґендерної невідповідності й забезпечення ґендерного вирівнювання [15].

          Ґендерна політика – визначення міжнародними органами й державами, громадськими організаціями тощо основних ґендерних пріоритетів і фундаментальних цінностей, принципів і напрямів діяльності, відповідних методів і способів їх втілення, спрямованих на утвердження рівних прав, свобод, створення умов, можливостей і шансів, гарантій забезпечення рівного соціально-політичного статусу чоловіків і жінок, на розвиток ґендерної демократії і формування ґендерної культури в суспільстві [4, 9, 19].

         Державна ґендерна політика в галузі управління освітою – це діяльність (або бездіяльність у разі навмисного непровадження такої політики) державних інституцій, спрямована на здійснення (безпосередньо або опосередковано) і гарантування рівних прав, свобод і можливостей для жінок і чоловіків, утвердження ґендерної демократії і формування ґендерної культури в управлінні освітою.

        Для державної політики щодо ґендерної рівності в управлінні освітою характерні:

        • вироблення ґендерних стратегій і способів їх досягнення;

        • цілеспрямоване розроблення планів, програм втілення ґендерних стратегій;

       • імплементація ґендерного компоненту в усі підсистеми (зміст, форми, методи тощо), рівні управління освітою (державний, регіональний. місцевий);

       • вироблення державних механізмів забезпечення ґендерної рівності в управлінні освітою, узгодження їх із громадськістю;

       • прийняття ґендерного законодавства, ґендерна експертиза чинного законодавства щодо функціонування системи управління освітою;

       • гарантування здійснення державної і правової політик щодо ґендерної рівності в системі управління освітою;

       • сприяння науковим установам, вітчизняним і міжнародним фондам і представництвам у розробленні ґендерних проблем і проведенні ґендерного аналізу щодо політики ґендерної рівності в управлінні освітою [12, 19].

Характер державної політики в управлінні освітою зумовлює зміст ґендерних стратегій і прийняття відповідної до них політики щодо забезпечення ґендерної рівності. Тобто в характері державної ґендерної політики щодо управління освітою закладено, який ґендерний вибір втілює держава. Ґендерний вибір – чітке визначення суспільством, державою і громадськістю напрямків ґендерного розвитку дійового забезпечення прогрессу у сфері ґендеру.

        Визнання державою необхідності ґендерного вибору відкриває можливості для всіх громадян незалежно від статі, для їх самореалізації, розкриває волю до самоусвідомлення й самостворення власного життя на принципах паритетності, нової ґендерно сформованої духовності, ґендерно насиченого світосприйняття й ґендерно зумовленого світоконструювання (20, с. 29.)

       Державна ґендерна політика в управлінні освітою визначає характер її державного забезпечення як стратегічного й практичного спрямування діяльності органів управління освітою. Складниками державної ґендерної політики в управлінні середньою освітою є:

       • політика щодо жінок, забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками шляхом гарантування можливостей для їх рівноправного розвитку як соціально-демографічної групи;

       • політика щодо чоловіків, формування в них ґендерної свідомості, культури ґендерної поведінки, орієнтації на паритетність відносин із жінкою;

       • державно-правове регулювання ґендерних відносин;

       • державно-громадська підтримка сприяння розвиткові ґендерної демократії і ґендерної культури в управлінні  середньою освітою.

Забезпечення втілення сформованої ґендерної політики передбачає наявність системи державних інститутів, компетенція і діяльність яких спрямовані на втілення ґендерних стратегій і утвердження в реальній практиці ґендерної демократії. Усі ці інститути взаємопов’язані метою і злагодженістю дій, і за наукової організації й управління діють як механізм.

        Державний механізм забезпечення ґендерної рівності – це система взаємопов’язаних і системно дієвих державних інститутів, компетенція і діяльність яких спрямовані на втілення ґендерних стратегій і утвердження в реальній практиці ґендерної демократії відповідно до історично набутої ґендерної культури суспільства [5, 7, 15].

         Державний механізм втілення в життя ґендерної рівності складається з трьох частин.

          Реформування правових і економічних інститутів держави з метою встановлення рівних прав для жінок і чоловіків.

         Поширення такого економічного розвитку, який буде спрямований на більш справедливий розподіл ресурсів і їх використання, підвищення доходів і зниження рівня бідності, що сприятиме зменшенню ґендерних невідповідностей (диспаритету) в освіті, охороні здоров’я та сфері надання послуг.

        Вжиття активних заходів щодо вирівнювання стійких ґендерних невідповідностей у сферах доступу до ресурсів і можливостей для вираження своїх інтересів [7, 15].

На рівні системи управління освітою, державний механізм реалізації ґендерної рівності вимагатиме таке.

        1. Визнання необхідності формування і запровадження ґендерного компоненту в управлінні освітою як складової частини державної політики в галузі освіти України.

        2. Визначення основних положень ґендерної стратегії розвитку, вироблення й здійснення політики ґендерної рівності в управлінні освітою.

        3. Утвердження ґендерних принципів функціонування і розвитку системи управління освітою, визначення політичних, соціальних тощо методів і способів досягнення ґендерних цілей.

        4. Зміни усталеного соціального порядку, традиційного розуміння ролі чоловіків і жінок в управлінні освітою, формування усвідомлення важливості ґендерного паритету в процесах формування і реалізації освітньої політики держави.

        5. Підтримки розвитку державно-громадської моделі управління освітою. Запровадження рівного партнерства в процесах прийняття суспільно важливих рішень і побудови справедливого і паритетноорганізованого суспільства.

        6. Зміни механізму фінансування системи управління освітою, зокрема диверсифікація джерел і механізмів її фінансового забезпечення.

        Ґендерна політика в управлінні освітою реалізується через механізми, тобто конкретні заходи, які вживаються державою і суспільством для утвердження ґендерних принципів у цій галузі суспільно-економічного життя. Такі механізми різні за формою й ефективністю.

Основними механізмами реалізації ґендерної політики в управлінні освітою є:

         • національні, регіональні, місцеві (у межах держави) – ухвалення загальнодержавних і, на їх основі, регіональних і місцевих засад ґендерної політики в управлінні освітою;

         • інституціональні – створення державних установ й організацій, призначення окремих посадовців у законодавчій і виконавчій владі, в органах місцевого самоврядування, які формують і реалізують державну ґендерну політику в управлінні освітою; сприяння створенню і діяльності недержавних організацій ґендерного спрямування (громадських організацій, наукових і освітніх закладів, міжнародних фондів і представництв тощо); взаємодія державних органів управління освітою з представниками системи державно-громадського управління освітою;

          • правові – прийняття нормативно-правових актів для визначення засад і шляхів реалізації державної ґендерної політики в управлінні освітою, проведення ґендерної експертизи законодавства і проектів нормативно-правових актів, встановлення відповідальності за порушення ґендерної рівності;

           • фінансово-економічні – забезпечення належного державного фінансування системи управління освітою;

організаційні – застосування різноманітних форм державної, регіональної і місцевої діяльності для реалізації державної ґендерної політики в управлінні освітою;

          • політичні, соціальні тощо – вироблення системи ґендерних стратегій в окремих напрямках державної політики;

          • культурні, соціально-психологічні – проведення освітньої, просвітницької інформаційної діяльності щодо запровадження у життєдіяльність суспільства принципів ґендерної рівності [5, 15, 19, 24, 27].             

        Реалізація політики ґендерної рівності в управлінні освітою не може бути відірвана від системних змін у всіх галузях соціально-економічного життя суспільства. Так, на перший погляд, ментальне, традиційне, культурне уявлення щодо ролі жінки в управлінських процесах, має під собою підґрунтя економічне. Адже чоловік, що реалізує себе в освіті, має залишатися тим, хто забезпечує матеріальні статки своєї родини. Не новина, що система середньої освіти не сприяє накопичуванню великого грошового капіталу. Відтак, чоловіки, щоб забезпечити родину, змушені відмовлятися від професійної діяльності в освіті та середньої освіті незалежно від посади.

          Як наслідок – ґендерна асиметрія на рівні дошкільної, загальної середньої освіти, місцевих органів управління освітою тощо.

          Отже, ґендерна політика в управлінні освітою має бути складовою системи запровадження ґендерної рівності в усі галузі суспільно-економічного життя держави. У формуванні ґендерної політики в управлінні освітою треба враховувати, що цей процес є нелінійним і достатньою мірою складним. Адже система управління освітою є системою нелінійною, а отже, як і система в цілому, так і її складові елементи мають багато шляхів розвитку, є багатовекторними й можуть призводити до неоднозначних наслідків. Тому ефективність формування і реалізації політики ґендерного паритету в управлінні освітою значною мірою буде обумовлена ступенем урахування як прямих, так і опосередкованих чинників, що впливають на систему управління освітою.

        Державна ґендерна політика в управлінні освітою реалізується через певну систему взаємопов’язаних державних органів управлінні освітою, що діють як єдиний, злагоджений механізм. Як доводить практика, органи управління освітою діють результативно, якщо мають чітко визначену компетенцію щодо ґендерного компонента своєї діяльності.

       Також дана компетенція названих структур передбачає чітко виписану відповідальність за впровадження і просування ґендерних підходів [11, 14].

      До компетенції державних органів управління освітою щодо формування й реалізації ґендерної політики в управлінні освітою належить:

       • вироблення ґендерної політики по горизонталі й вертикалі управлінської ієрархії системи управління освітою;

       • координацію дій, спрямованих на впровадження ґендерних принципів у законодавство, державну політику, програми й проекти;

       • зібрання й поширення дисегрегованих даних й інформації з ґендеру для планування цілей, контролю й оцінювання діяльності;

       • моніторинг впливу програм і політики на ґендерну рівність в управлінні різною освітою; підтримку ґендерного навчання на всіх управлінських рівнях і розвиток методів і засобів оцінювання впливу ґендеру тощо;

       • організацію інформаційних кампаній з метою зосередження громадської думки на ґендерних проблемах в управлінні освітою тощо [9, 12, 14,].

       Державний механізм ґендерної рівності в управлінні освітою має реалізовуватися в межах державної стратегії рівності, що становить вироблені напрями загальнодержавних позитивних дій, спрямованих на фактичне забезпечення інтеграції гендерних підходів у всі державні стратегії, програми, плани.

        Наразі у світі відбувається процес формування системи ґендерних норм, спрямованих на усунення розриву в становищі жінки і чоловіка, долання всіх форм дискримінації щодо статей у всіх сферах життя суспільства. Уже в понад 80-ти країнах світу на всіх континентах спеціальні ґендерні закони відбивають як національні особливості правового забезпечення ґендерного розвитку, так і процесу національного втілення міжнародного права з питань ґендеру.

       Спеціальні, цільові закони з рівності прав і можливостей є формою реалізації виконання країнами-підписантами норм міжнародних актів, у яких вказується на правове забезпечення ґендерної рівності. Фактично триває процес формування національного ґендерного права. Наскільки країни світу у своєму внутрішньому розвитку й на рівні міжнародних відносин осягнуть необхідність законодавчого забезпечення розв’язання ґендерних проблем і регулювання ґендерних відносин, настільки світова спільнота забезпечить пришвидшення виходу на якісно новий рівень встановлення світового ґендерного порядку.

         У руслі світового юридичного процесу щодо ухвалення спеціального закону з рівних прав і можливостей чоловіків і жінок рухається й Україна. У 2005 році був прийнятий Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», а у 2007 році за результатами парламентських слухань Верховною Радою України були прийняті рекомендації «Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії та перспективи» [9].

         Проте діючі механізми й інструментарії забезпечення ґендерної рівності в Україні досі залишаються недосконалими. Це не дозволяє докорінно протидіяти ґендерній нерівності, викорінювати існуючі стереотипи щодо ролі жінок і чоловіків у суспільстві, а також у повному обсязі досягти цілей державної політики щодо створення умов для реалізації рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Ґендерна нерівність спричиняє загострення політичних, соціально-економічних, культурних та інших проблем у державі.

        Система управління освітою є яскравим прикладом ґендерної невідповідності в суспільстві, проте не є виключенням. На сьогодні, аналогічна ситуація щодо ґендерної сегрегації спостерігається в багатьох галузях суспільного життя – охороні здоров’я, сфері обслуговування, харчовій промисловості тощо. І причин такого становища безліч. Звичайно, державна політика щодо формування суспільства ґендерної рівності, достатнє фінансування освіти і системи управління нею, закріплення правових механізмів дотримання прав, свобод і можливостей тощо сприятиме переходу суспільства на новий етап розвитку. Але не варто забувати, що дії ззовні, наскільки б інтенсивними вони не були, не сформують прагнення до свободи вибору і можливостей, рівності й самоактуалізації.

         Тому першим кроком на шляху формування суспільства з ґендерним паритетом на макрорівні має стати усвідомлення необхідності таких змін, самоповага і прагнення до розвитку, як и на микрорівні - у всіх галузях освіти та управлінні.

AleksanDerالكسندRudرود2000-2015 , Mariupol UA -Toronto CA, ©

 

 

Список використаних джерел

 

1. Баран Л. Реалізація ґендерного підходу в системі підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти / Л. Баран // Післядипломна освіта в Україні. – 2003. – № 3. – С.11–12.

2. Бендас Т. В. Гендерная психология : учеб. пособ. / Т. В. Бендас. – СПб. : Питер,2005. – 431 с.

3. Бондарчук О. І. Соціально-психологічні основи особистісного розвитку керівників загальноосвітніх навчальних закладів у професійній діяльності : монографія / О.І. Бондарчук. – К. : Наук. світ, 2008. – 318 с.

4. Ґендер і ідентичність. Україна перед європейським вибором / упорядник Марфа Скорик. — К., 2006. – 49 с.

5. Ґендерна експертиза українського законодавства (концептуальні засади) / відп. ред. Т. М. Мельник. — К. : Логос, 2001. – 120 с.

6. Ґендерна статистика України: сучасний стан, проблеми, напрями удосконалення. — К., 2009. – 180 с.

7. Ґендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства. – 2-е вид. допов. уточ. — К.: Український інститут соціальних досліджень, 2003. – 129 с.

8. Ґендерний підхід в управлінні загальноосвітніми навчальними закладами : навч. посібник / за заг. ред. В. В. Олійника, Л. І. Даниленко. — К. : Логос, 2004. – 212 с.

9. Ґендерні перетворення в Україні / кол авт. : Амджадін Л. М., Костенко О. Ю., Лібанова Е. М., Мельник Т. М., Піщуліна О. М. – К. : «АДЕ Ф-Україна», 2007. — 165 с.

10. Ґендерні стереотипи та ставлення громадськості до ґендерних проблем в українському суспільстві / кол. авт. за заг. ред. Саєнко Ю. І. – К. : ВАІТЕ, 2007. — 145с.

11. Генсон М. Керування освітою та організаційна поведінка / М. Генсон. – Львів : Літопис, 2002. – 206 с.

12. Громовий В. Ґендер в освіті: Шведський та український погляди / В. Громовий // Управління освітою. – 2005. – № 20. – С. 5–8.

13. Грабовська І. Ladies First: феномен жіночого політичного лідерства / І. Грабовська, Л. Кобилянська. — К. : K.I.C., 2007. – 144 с.

14. Державне управління в Україні : навч. посібник за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К., 1998. – 225 с.

15. Державна програма з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http: // zakon 1.rada.gov.ua.

16. Енциклопедія освіти / АПН України; головний ред. В. Г Кремень. – К. : Хрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

17. Исаева Т. Высшая школа в гендерном ракурсе / Т. Исаева, С. Рожкова // Высшее образование в России. – 2005. – № 11. – С. 154–157.

18. Корсак В. В. Ґендерна тема в освітній сфері / В. В. Корсак // Управління школою (Основа). – 2004. – № 7. – С. 16–20.

19. Левченко К. Б. Ґендерна політика в Україні / К. Б. Левченко. – Харків : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 344 с.

20. Мельник Т. 50/50: Сучасне гендерне мислення : словник / Т. Мельник, Л. Кобелянська. – К. : К.І.С., 2005. - 280 с.

21. Ніколаєнко С. М. Стратегія розвитку освіти: початок ХХІ століття / С. М. Ніколаєнко. – К. : Знання, 2006. – 253 с.

22. Олійник А. С. Конституційне законодавство України. Ґендерна експертиза / А. С. Олійник. — К. : Логос, 2001. – 77 с.

23. Основи теорії тендеру : навч. посіб. – К. : «К.І.С.», 2004. – 536 с.

24. Пащук В. Впровадження гендерної освіти / В. Пашук // Директор школи (Шкільний світ). – 2006. – №10–11. – С. 20–25.

25. Практикум по гендерной психологии / под ред. И. С. Клёциной. – СПб. : Питер, 2003. – 479 с.: илл. – (Серия «Практикум по психологии»).

26. Соціальна та ґендерна справедливість і рівність у програмах професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітничих кадрів : навч.-метод. посіб. / кол. автор. : Магдюк Л. Б., Ілько І. В. та ін.; за заг. ред. Л. І. Даниленко. – К. : ТОВ «Стіс плюс», 2007. – 96 с.

27. Стратегія реформування освіти в Україні: Рекомендації з освітньої політики. – К. : К.І.С., 2003. – 296 с.

28. Ткалич М. Г. Ґендерна психологія : програма лекційного курсу та плани семінарських занять для спеціальності «Психологія» / за наук. ред. Л. М. Карамушки. – К. : «Міленіум», 2004. – 44 с.

29. Чекалина А. А. Ґендерная психология : учеб. пособие / А. А. Чекалина. – М. : «Ось- 89», 2006. – 256 с.

30. Knowle’s M. Towards A Model of Lifelong Education // Reflections on Lifelong Education and the school. – Hamburg, 1975.

31. Robin McKinley. Gender Analysis of Policy (Draft), Ministry of Women’s Affairs, New Zealand, 1993.

 

 

 

 

Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .