ГЕНДЕРНЫЙ СЛОВАРЬ БОЛЕЕ УПОТРЕБЛЯЕМЫХ ТЕРМИНОВ СЕГОДНЯ И ЗАВТРА

Агнати (від лат. agnatus – родич з боку батька) – у римському праві члени агнатської сім’ї, що були підлеглими, незалежно від їх кровної спорідненості, одному домовласнику.

Усі, хто перебували під його владою, були агнатами та вважалися родичами. Кровний зв’язок у ті часи ще не мав правового значення. Дівчина, яка виходила заміж і йшла жити до сім’ї свого чоловіка, переставала бути агнаткою (родичкою) своїх батьків, братів і сестер. Проте в родині свого чоловіка вона підпадала під владу домовласника нової сім’ї, ставала дочкою батька та матері свого чоловіка, сестрою братів і сестер чоловіка. Така спорідненість позбавляла молоду дівчину прав на спадщину після смерті своїх кровних батьків, оскільки вона вже не вважалася їх родичкою. Окрім того, вона втрачала всі інші права, що випливають зі споріднення.

Агнати були, звичайно, пов’язані між собою й кровним зв’язком, як, наприклад, батько і діти, але кревні родичі визначалися тільки за чоловічою лінією (їх ще називали родичами за чоловічою лінією). Але, окрім кровних родичів, до агнатів належали всі, хто був під владою глави сімейства (дружина, невістки, приймаки, всиновлені діти і т.д.). Проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі домовласника.

Агнатська спорідненість визначалась тільки за батьківською лінією, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого господаря. Спорідненість агнатів розрізнялася за лініями та ступенями. Агнати одного загального предка були родичами за бічною лінією, а ті, що народжувалися одне від одного послідовно – родичами за прямою лінією. Ступінь агнатської спорідненості визначалася числом народжень, що утворювали це споріднення (син – агнат першого ступеня, онук – другого ступеня). Ступінь споріднення за бічною лінією також визначалася кількістю народжень, що утворювали це споріднення: від одного родича до загального предка, і від нього – до іншого родича. Наприклад, рідні брати і сестри – агнати другого ступеня за бічною лінією, оскільки їх розділяє одне народження від загального предка; дядько та племінник – агнати третього ступеня за бічною лінією, тому що дядько і батько племінника – агнати другого ступеня, а племінник – це вже третє народження.

Після смерті домовласника його дорослі сини ставали носіями влади в своїх сім’ях, а на їхніх дружин та дітей поширювалася їхня влада. Для того, щоб називатися домовласником, достатньо було бути вільним від батьківської влади римським громадянином. Домовласником він уважався навіть, якщо не мав сім’ї. «Домовласником (батьком сім’ї) уважається той, кому належала влада в родині, і правильно він так називається, хоча б у нього і не було сина», – писав Ульпіан. Домовласник був носієм сімейної влади не тільки наявної (реальної), але і потенційної [1].

Література:

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. [Електронний ресурс] / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. — Т. 1: А — Г. —  672 с.: іл. - Режим доступу: http://leksika.com.ua/legal/ (дата звернення 03.06.2015 р.). – Назва з екрану.

Амазонки – у грецькій міфології жінки-войовниці, що являли собою окреме плем’я. За легендами, воно проживало біля найвіддаленіших берегів Евксинського Понта (Чорного моря). Їхньою столицею було місто Феміксіра.

Етимологія терміну «амазонки» достовірно невідома. За однією із версій, назва «амазонки» походить від іранського «ha-mazan» – жінка-воїн; за іншою – від «a masso» – недоторкана (для чоловіків). Іноді термін «амазонки» витлумачується як безгруді, оскільки народженим у них дівчатам випалювали праву половину грудей для кращого володіння луком.

З дитинства амазонок вчили володіти списом, мечем, метати дротики та бути майстерними наїзницями. Проблему відтворення власного племені вони вирішували в такий спосіб: раз на рік зустрічалися з чоловіками сусіднього племені, а потім усіх народжених хлопчиків віддавали цим чоловікам або вбивали, а дівчаток залишали собі. Геракл виступив проти амазонок, щоб відняти чарівний пояс Іпполіти, їхньої цариці, дарований їй самим Аресом, богом війни (дев’ятий подвиг Геракла). У Троянській війні амазонки виступали на боці троянців.

Питання про те, чи були амазонки класичним матріархальним суспільством, залишається відкритим. Тим не менш, амазонки, як і савромати, являють собою цікаву культурну модель поведінки, яку можна виявити в деяких сучасних суспільствах (наприклад, Папуа і Нова Гвінея).

Сьогодні історики та археологи не мають єдиної думки щодо реальності існування амазонок, описаних Геродотом

Біодетермінізм (біологічний детермінізм) – принцип розгляду явищ, згідно з яким визначальними для характеристик людини, у цьому випадку ґендерних та статевих, вважаються біологічні природні фактори. Уперше біодетермінізм виник у середині ХІХ століття в контексті вчення Дарвіна про природний добір, спочатку для пояснення своєрідності поведінки живих систем, до яких згодом стали зараховувати і людину [1].

Біодетермінізм входить до ідеї детермінізму, як до вчення про зв’язок і взаємообумовленість явищ дійсності в залежності від законів природи. Але якщо раніше у зв’язку з успіхами природничих наук природа розглядалася в «механістичному» напрямку, то тепер значно більше уваги приділяється біології [1].

 Біодетерміністи надають статі привілейованого значення. На їхню думку, саме біологічна стать не просто визначає людину як чоловіка або жінку, але й формує її ґендерний образ. Тут слід зауважити, що не всі біодетерміністи визнають правомірним існування поняття «ґендер» (символічної, соціальної статі) як самостійного конструкту, оскільки вважають його більш надуманим, ніж реально існуючим.Біодетерміністський підхід, ґрунтуючись на генетичній обумовленості чоловічого та жіночого, визнає соціальне тільки у якості зовнішнього подразнюючого чинника, що викликає перехід від одного генетичного виду поведінки до іншого.

На думку біодетерміністів, стать у людині – це не щось другорядне, що слідує відразу за поняттям людини. Стать – це і є сама людина, це перше, що конституює людину. Анатомія та фізіологія є лише наслідком статі. Анатомія та фізіологія змінюються під впливом віку та оточуючого середовища, стать не змінюється за жодних обставин. Звичайно, це положення не відміняє внутрішню динаміку статі, а лише стверджує наявність незмінної статевої структури та статевої диференціації біологічного як непорушної основи існування та функціонування живого організму  [2, с. 22].

Отже, основна ідея біодетермінізму в ґендерній теорії, як зазначає Л. В. Малес, полягає у, так званій, ідеї статі: по-перше, стать становить основу й структуру біологічного; по-друге, стать є динамічним потоком, що забезпечує людину вітальною силою біологічного характеру, якому вона надає первинне значення, як конституюючому змісту протягом усього періоду своєї життєдіяльності  [3, с. 108-109].

Незважаючи на те, що чоловік і жінка належать до одного виду Homo Sapiens, що тільки підкреслює біологічну єдність людей у рамках живого світу, не дивлячись на невеликі відмінності між чоловічими та жіночими організмами, що містяться у їхній репродуктивній функції, біодетерміністи із впевненістю заявляють про те, що саме вона (репродуктивна функція) формує ту відмінність між чоловічим і жіночим, між маскулінним і фемінним, яку ми наразі маємо в суспільстві. Саме біологічна відмінність між чоловіками та жінками створює чоловічі та жіночі ґендерні образи, впливає на різноманітні сфери суспільного та приватного життя, а також на психологічні відносини між статями.

Біодетерміністи стверджують, що учать у процесі репродукції є первинним біологічним призначенням і чоловіка, і жінки. Це закріплено на анатомічному рівні та статевими ознаками. Однак, у суспільстві ми можемо спостерігати контроль людини над власним статевим життям (морально-етичні, релігійні, культурні, юридичні норми) та її емансипацію від власної репродуктивної функції.

Біодетерміністи звертають увагу на відмінності антропометричних характеристик у чоловіків та жінок. Сюди належить і ріст людини, і маса тіла, і співвідношення різних тканин, м’язів та органів в організмі. Саме тому, на думку біодетерміністів, стабільно нижчими на 9-21 % є показники жінок у більшості видів спорту, проте гнучкість і грація – більш розвинені.

Проте тут можна заперечити тим, що спортивні рекорди щороку «б’ються». Те, що колись вважалося досягненням серед чоловіків, сьогодні стає нормою для жінок і навпаки. І поки межі, яка була б нездолана шляхом вправ і тренувань тіла, не досягнуто. Окрім того, вага тіла, ріст, розвиненість різних тканин людини в сучасному суспільстві дуже сильно залежать від успадкованих дітьми схильностей, захворювань, дієти, способу життя і не в останню чергу – моди. Враховуючи складність визначення біологічної норми цих характеристик, розглядати їх слід скоріше в рамках ґендерної, а не статевої диференціації [3, с. 110-111].

Окрім того, Елісон Джагер показала, що зміна суспільних звичаїв призводить і до зміни в організмі людини. У такий спосіб вона звернула увагу на те, що жінки стають фізично сильнішими, оскільки фізична жіноча сила стала соціально прийнятною. Крім того, змінюючи суспільні звичаї, можна впливати не тільки на зовнішній вигляд людини, а й на її внутрішню біологію з включенням змін у її генетичний код. Так, культурна перевага, надана тендітним жінкам у певних суспільствах, мабуть, призвела до переважного вибору саме таких жінок для репродуктивних цілей. Дослідниця заявила, що взаємні причинні зв’язки між біологією й суспільними звичаями зробили теоретично проблематичною ідею чіткої межі між природою та культурою [4, с. 349].

Біодетерміністи, наголошуючи на визначальній та головній ролі в людині репродуктивної функції, спираються на дві протилежні статі – жіночу та чоловічу. Однак визначення статі, яке розробляється Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВОЗ), не містить вказівки на репродуктивні процеси та допускає наявність змішаних, перехідних від жіночого до чоловічого форм. Ці перехідні форми конструюються по-різному. Відома американська феміністка, професор біології А. Фаусто-Стерлінг говорить про п’ять статей, пов’язаних із певними анатомічними властивостями: 1) носії жіночих геніталій – жінки; 2) носії чоловічих геніталій – чоловіки; 3) носії змішаних геніталій – гермафродити (герми); 4) носії переважно жіночих, але з чоловічими елементами геніталій – фемінні псевдо гермафродити (ферми); 5) носії переважно чоловічих, але з жіночими елементами геніталій – маскулінні псевдо гермафродити (мерми)  [3, с. 114 - 115].

Можливості контрацепції і визнання репродуктивних прав жінок, більша відкритість суспільства до різних сексуальних орієнтацій, можливості хірургічної зміни статі, зрештою, виникнення техніки штучного дітонародження – майже повністю знімають біологічні бар’єри, що тяжіють над людиною, роблячи її стать вироком.

Найбільш відомим у вітчизняній науці прикладом біодетермінізму є еволюційна теорія статі В. А. Геодакяна.

Біодетермінізм часто виступає об’єктом феміністської критики, оскільки він мислить природні фактори як незмінні. Однак і самі феміністки не одноразово зверталися до біології з метою аргументувати власні погляди. В цьому контексті доцільно буде пригадати «фемінізм особливих прав», що згодом перетворився на «фемінізм державного забезпечення»,радикальний фемінізм, окремі теорії жіночої сексуальності (Моніка Віттіг, Люс Ірігарей) та ін. – усі вони в тій чи іншій мірі апелюють до біологічного есенціалізму, тобто до особливої жіночої природи, яка відмінна від чоловічої, із її власними специфічними жіночими цінностями.

Література:

1. Булавина Т.В. Биодетерминизм. // Словарь гендерных терминов / Под ред. А. А. Денисовой / Региональная общественная организация «Воvegсток-Запад: Женские Инновационные Проекты». М.: Информация XXI век, 2002. — 256 с. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.owl.ru/gender/383.htm.

2. Коган И.Л. Тендерная культурология: культура пола и «пол» культуры.— Мн.: Ковчег, 2003.— 336 с.

3. Малес Л.В. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С.109-131.

4. Ніколсон Л. Гендер // Антологія феміністичної філософії / За редакцією Елісон М. Драгер та Айрис М. Янг. – К.: Основи, 2006. — C.348-356.

Шевченко З.В. Ідея біодетермінізму в ґендерній теорії // Суспільні науки: сучасні тенденції та фактори розвитку: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 23-24 січня 2015 року). – Одеса: ГО «Причорноморський центр досліджень проблем суспільства», 2015. – С. 106-108.

або

Шевченко З.В. Біодетермінізм [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://a-z-gender.net/ua/biodeterminizm.html

Бісексуальність - потяг індивіда до сексуальних контактів з представниками обох статей. Бісексуальна поведінка та механізми, що її формують, неоднозначні: у вітчизняній сексології розрізняють минущі форми бісексуальності або псевдобісексуальність (наприклад, бісексуальність пубертатного періоду або бісексуальність в умовах вимушеної статевої ізоляції) і справжню бісексуальність — як паралельну форму гомо- та гетеросексуальній поведінці.

Біґендери (від англ. bi + gender — «подвійна стать»)– люди, ґендерна самоідентифікація яких регулярно змінюється під впливом зовнішніх факторів. Біґендерний індивід (біґендер) може відчувати себе то чоловіком, то жінкою, незалежно від власної біологічної статі. Його статево-рольове самовідчуття (соціальна стать) змінюється залежно від настрою, особистості співрозмовника, навколишнього оточення.

Біґендерність не слід плутати з роздвоєнням особистості, оскільки біґендер являє собою одну цілісну особистість, але виконує в суспільстві соціальну роль то чоловіка, то жінки.

Біґендерність, будучи окремим випадком ґендерної дисфорії, не є показником сексуальної орієнтації. Біґендер може мати будь-яку з трьох типів сексуальної орієнтації, як і будь-який індивід.

Блумеризм – невдала спроба феміністок у середині ХІХ століття реформувати традиційний жіночий одяг, замінивши важкі жіночі сукні блумерами (bloomer), блумерсами (bloomers) або блумерським костюмом (Bloomer costume), який представляв собою коротку і доволі широку спідницю з панталонами (мал. 1).

Рис. 1. Блумерські костюми або жіноча емансипація. Малюнок початку 50-х років 19-го століття Джерело: The History Project University of California, Devis

Рис. 1. Блумерські костюми або жіноча емансипація. Малюнок початку 50-х років 19-го століття
Джерело: The History Project University of California, Devis

Термін «блумеризм» з’явився на честь і завдяки американській суфражистці Амелії Дженкс Блумер (Amelia Jenks Bloomer).

Амелія Блумер народилася в 1818 році в бідній сім’ї. дитинство її пройшло в Кортленд Каунті, Нью-Йорк. У віці 22-х років Амелія вийшла заміж за адвоката Декстера Блумера (Dexter Bloomer), саме він і підштовхнув її до думки писати статті для газети. Свою авторську діяльність Амелія почала в нью-йоркській газеті «Сенека-Фолс Каунті Кур’єр» («Seneca Falls County Courier»).

У 1848 році Амелія стала учасницею З’їзду за права жінок у Сенека-Фоллз (Woman’s Rights Convention at Seneca Falls). У 1849 році вона вже почала публікувати свої погляди у власному виданні – «Лілія» («The Lily»), що виходило раз на два тижні. Газета, основним зверненням до читачів якої був заклик до стриманості, з часом стала охоплювати все більш широке коло соціальних тем – від тверезості й утримання до прав жінок. Популярність видання несподівано стала йти вгору, і незабаром його тираж перевищив 4000 примірників. У своїй газеті Амелія публікувала і статті, присвячені жіночій моді. Блумер пропагувала Нову Гармонію 1820-х, і захищала одяг, який носили жінки-соціалістки.

У 1853 році Амелія Блумер, ставши на той час відомим і полум’яним борцем за виборчі права для жінок, буквально шокувала публіку, яка зібралася послухати її чергову промову. І шокувала вона її не власне промовою – справа в тому, що правозахисниця з’явилася перед аудиторією в зовсім непристойному для того часу одязі – у панталонах і спідниці до колін.

Сама Амелія знала, що робить – у її розумінні справжня боротьба за права жінок полягала не тільки і не єдино в реалізації права обирати президента країни, але й у праві носити зручний одяг. Вона твердо стояла на тому, що кожна жінка має право носити те вбрання, яке їй подобається і є зручним, не питаючи дозволу чоловіків. Чоловіків Амелія називала диктаторами, що зарвалися та забрали в суспільстві всю владу і при цьому ще диктують норми моралі.

Таким чином саме на честь Амелії Блумер в англійській мові з’явилися слова «блумерс», «блумер» та «блумерський костюм» — коротка і досить широка спідниця в поєднанні з панталонами, прихопленими на щиколотці гумкою або шнурком. На рубежі століть це стало жіночим велосипедним костюмом [1].

Після першого шоку громадськість негайно відреагувала на нечуваний на ті часи одяг глузуванням. Над новим убранням  –  блумерсами – попросту знущалися. Знайшлися, утім, і ті, хто підтримав Амелію. Слід сказати, що сам блумерський костюм вигадала не Амелія, а жінки комуни Онеїда, серед яких була активістка Елізабет Сміт Міллер (Elizabeth Smith Miller, вона ж – Libby Miller). Саме вона показала Амелії це вбрання і сама з ентузіазмом носила цей одяг кілька років, всіляко сприяючи його популяризації. Іншими відомими жінками, які першими одягли блумерси, були феміністки Сьюзен Ентоні (Susan Anthony) та Елізабет Кеді Стентон (Elizabeth Cady Stanton) [1].

Відомо, однак, що реформи впроваджувалися в життя дуже повільно та важко, і в кінцевому підсумку спробу Амелії «перевернути» жіночу моду можна назвати невдалою – навіть найактивніші феміністки з часом повернулися до звичної для них форми одягу  [1].

Блумери називали одночасно непристойним і мужеподібним вбранням. При цьому непристойність цього одягу, на думку громадськості, сприяла розлученням і вільному коханню. А завдяки мужності й асоціаціям із сигарою штани отримали назву «pantalon a la masculine».

Феміністська реформа одягу руйнувала традиції, суспільні підвалини. На думку чоловіків-феміністів, вона зайшла занадто далеко, і вони намагалися відгородити від неї феміністок, обвинувачених у тому, що вони виставляють загальну справу на посміховисько. У Нью-Йорку жінок у freedom dress (одязі свободи) оточив натовп, який насміхався, корчив гримаси й викрикував образи –  навіть довелося втрутитися поліції [2].

Пік уваги преси до блумерів припав на 1851 рік, коли ця тема затьмарила вимоги, що стосуються найму на роботу й права голосувати. У 1853 році під натиском батька та друзів Елізабет Кеді Стентон відмовилася від носіння штанів: занадто помітні, вони піддавали небезпеці справу захисту прав жінок. Якийсь час вона носила коротке плаття, за що її дорікали тим, що вона демонструє свої ноги. Люсі Стоун (Lucy Stone), інша відома американська суфражистка й аболіціоністка, теж здалась. Сама Амелія Блумер носила свій костюм шість років і теж повернулася до сукні до кінця 1850-х. За словами Сьюзен Ентоні, яка назвала цей експеримент із реформування дрес-коду «ментальним розп’яттям», на цих жінок дивилися, але їх ніхто не чув  [2].

Література:

1. Челпанова П. Амелия Блумер [Электронный ресурс] // Знаменитости: интернет-портал. — Режим доступа: http://www.peoples.ru/state/statesmen/amelia_jenks_bloomer (дата обращения 04.08.2015 г.). — Название с экрана.

2. Бар К. Политическая история брюк / Кристин Бар; пер. с франц. С. Петрова. — М.: Новое литературное обозрение, 2013. — 320 с.

Віра – грошова пеня за вбивство згідно Руської Правди, яка стягувалась на користь князя. Віра була троякою: подвійна віра у 80 гривень сплачувалась за вбивство княжого мужа або члена старшої княжої дружини; проста віра у 40 гривень стягувалась за вбивство простого вільного чоловіка; половинна віра або полувір’я в 20 гривень — за вбивство жінки та тяжкі каліцтва чоловіка (за відсікання руки, ноги, носа, порчу ока тощо).

Везувіанки — група радикальних феміністок, що існувала у Франції в середині ХІХ століття. Пояснюючи назву своєї групи, її представниці заявляли, що боротьба за власні права кипить у них, подібно лаві Везувія. «Слово «везувіанка», — говорить одна з членів групи, — означає, що в глибині душі кожної з товаришок палає цілий вулкан революційного вогню та пристрасті» [2, с. 309]. У невеликій брошурі від 19 квітня 1848 року під назвою «Везувіанки» говориться: «Вона (тобто назва «везувіанки») прекрасно визначає нашу позицію та краще всякої іншої виражає нашу думку; але тільки лава, яка так довго стримувалася повинна, нарешті, розлитися навколо нас, не загрожує пожежею, а обіцяє відродження… Настав, нарешті, день нашого відродження «[2, с. 308].

З поваленням короля Франції Луї-Філіппа в 1848 році новоспечена Республіка зняла заборону преси та зборів. Це сприяло утворенню нових феміністських видань, організацій і груп. Везувіанки були в числі останніх. Більшість везувіанок — це незаміжні молоді жінки у віці від 15 до 30 років, бідні і знедолені робітниці. Уважається, що везувіанки були найрадикальнішими представницями фемінізму, оскільки виступали за несення жінками служби в армії, за носіння чоловічих костюмів (кюлотів) і повну правову рівність між чоловіком і жінкою, включаючи розподіл домашніх обов’язків.

Важливо відзначити, що реальність існування везувіанок сьогодні залишається під питанням, оскільки їх діяльність дуже бідно і сумнівно документована. Деякі дослідники схиляються до того, що сам факт появи та діяльності везувіанок був усього лише розіграшем, жартом, що висміював жіночу емансипацію.

За однією з версій, везувіанки були бурлеском, створеним французькою поліцією. Саме поліція склала конституцію везувіанок і забезпечила цю феміністську групу членами в особі повій. Цей жарт на стільки вдався, що, за словами шотландського історика Джеймса Макміллана (James McMillan), до недавнього часу конституція везувіанок і все, що з ними пов’язано, сприймалося за чисту монету [3, с. 93].

За іншою версією, розкритою французьким істориком Крістін Бар (Christine Bard) у книзі «Політична історія брюк», усе почалося в перших числах березня 1848 року з плаката, що з’явився на паризьких вулицях. У ньому містився заклик до незаміжніх патріоток і республіканок вступати в полк, який носитиме ім’я «везувіанок». Жартівником, що підписав плакат, виявився Даніель Борм, який стверджував, що він домігся від уряду створити жіночий легіон. Швидше за все, молодий хімік хотів таким чином змусити всіх говорити про свій винахід — зброю, яка випускає 300 снарядів за хвилину, завдяки якій, за його словами, «2000 громадянок можуть перемогти 50 000 неприятелів чоловіків». Можливо, що потім за допомогою своїх знайомих жінок саме він організував невелику маніфестацію везувіанок, які пройшли від Вандомської площі до міської ратуші. «Голос жінок» («Voix des femmes») від 28 березня дав коротку замітку про цю подію, але прямих свідчень у газети про неї немає [1].

У квітні 1848 року публікація брошури «Везувіанки, або Політична конституція жінок. Авторства одного суспільства французьких жінок »(«Les Vésuviennes ou la Constitution politique des femmes. Par une société de femmes françaises») була прийнята за чисту монету. Але фактів, що вказують на несправжність цього тексту, досить багато, до того ж у ньому, як і в більшості текстів про везувіанок, зустрічаються численні гостроти з репертуару гумористів [1].

Серед найбільш цікавих фактів про везувіанок можна виділити наступні:

  • призов жінок до армії стосується незаміжніх дівчат у віці від 15 до 20 років строком на 5 років;
  • обов’язковий вступ у шлюб у віці 21 року для дівчат і 26 років для юнаків, для порушників — вічна військова служба;
  • зобов’язання розділяти роботу по дому під загрозою судового покарання [1];
  • вимога розлучення. Як зазначає Марк де Вільє (Marc de Villiers) у своїй книзі «Жіночі клуби та легіони амазонок»: «Значне число молодих дівчин, або, точніше, старих дів, виказали себе затятими прихильниками розлучення. Встановлення цього інституту повинно було, за їхніми розрахунками, перетворити таку масу громадян знову на холостяків, і вони сподівалися з цієї маси підчепити собі, нарешті, чоловічка» [2, с. 313 - 314]. Крім того, за словами Вільє, везувіанки виступали за обов’язкові повторні шлюби розлучених чоловіків і вдівців молодше 45-ти років. «Щоб примусити холостяків вступати в повторний шлюб, — зазначає автор, — вони пропонували тримати їх у казармах поки вони не зважаться, нарешті, ощасливити якусь жінку. Тільки особлива повірочна комісія могла звільняти від шлюбних уз калік та ідіотів» [2, с . 314];
  • надання громадянства  іноземці, яка візьме опікунство над французьким старим [1];
  • реформа жіночого одягу в ім’я права «вільного пересування» — «Жінки повинні непомітно працювати над тим, щоб стерти різницю, яка існує між чоловічим костюмом і жіночим, не переходячи при цьому меж сором’язливості та не даючи приводів до насмішок, і разом з тим не зраджуючи витонченості та гарному смаку. До того ж, це буде така зміна, на яку чоловіки, якщо взяти до уваги їх одіяння факельників, не матимуть приводу скаржитися «[2, с. 305].

Література:

1. Бар К. Политическая история брюк / Кристин Бар; пер. с франц. С. Петрова. — М.: Новое литературное обозрение, 2013. — 320 с.

2. Вилье М. Женские клубы и легионы амазонок. — М.: Книгоиздательство «Современные проблемы», 1912. — 428 с.

3. McMillan J. France and Women, 1789-1914: Gender, Society and Politics. — NY: Taylor & Francis,  2002. - 304 p.

Весталка – жриця храму Вести (богині домашнього вогнища й жертовного вогню). Обиралися весталки з дівчаток 6-10 років зі знатних родин. У їхні обов’язки входило підтримувати вічний вогонь і служити в храмі. Весталки давали обітницю зберігати невинність, за порушення якої їх могли живими зарити в землю. Служба весталок тривала 30 років, після чого вони ставали вільними й отримували право на заміжжя. Утім, останнє траплялося вкрай рідко, тому що існувало повір’я, що шлюб із весталкою не призведе до добра, окрім того, виходячи заміж, колишня весталка втрачала свій унікальний для римської жінки соціальний і майновий статус і ставала звичайною матроною, повністю залежною від чоловіка, що, зрозуміло, було їй невигідно.

Весталка користувалася в римському суспільстві надзвичайними почестями: вона вільно розпоряджалася своєю власністю, свідчила в суді без присяги, на вулиці її супроводжував ліктор (публічний служитель вищих начальників, що йшов звичайно попереду їх, розганяючи натовп). Особистість весталки була недоторканною (той, хто ображав весталку, засуджувався на смерть); якщо назустріч весталці вели на страту злочинця, йому дарували життя. Інститут весталок існував протягом 11-ти сторіч у Римі до IV ст. н.е. [1, с.51 - 52].

Література:

1. Лисовый И.А., Ревяко  К.А. Античный мир в терминах, именах и названиях: Словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима / Науч. ред. А.И. Немировский; Предисл. Г.И. Шевченко. — 2-е изд. — Мн: Беларусь, 1997. — 253 с.

Вуменіст / вуменістка - Аліса Волкер (Alice Walker), американська поетеса, одна з лідерів«чорного» фемінізму, у книзі «У пошуках садів наших матерів» ввела термін «вуменіст/вуменістка» (Womanist) за аналогією з «фемініст / феміністка». Вона запропонувала використовувати його для позначення кольорових представниць фемінізму, чиї дослідження, на її думку, відзначаються етноспецифічним порушенням проблеми та пошуком рішення. Вона стверджувала, що ґендерна модель «вуменізм» є егалітарнішою, оскільки більшою мірою враховує духовні, емоційні й тілесні потреби як жінок, так і чоловіків [1, с. 408].

У центрі вуменізму (Womanism) знаходиться саме темношкіра жінка. Адже, на думку теоретиків вуменізму, досягнення свободи чорних жінок, означатиме звільнення всіх жінок світу, оскільки  свобода чорних жінок потребує руйнування всіх систем гноблення.

Література:

1. Суковата В. Ґендер і релігія // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004.- С. 385-425.

Гінекей або гінекея – жіноча половина будинку в Стародавній Греції, яка знаходилась або на другому поверсі, або на задньому дворі.

Гінекократія — термін введений Іоганном Якобом Баховеном (Johann Jakob Bachofen), у науці не вживається, синонім матріархату.

Гінокритика (від грец. gyno – жінка) – термін був запроваджений у літературний обіг Елейн Шовалтер (Elaine Showalter) – відомою американською дослідницею літератури – із метою показати неповноцінність феміністичної критики.

Феміністична критика, на думку Шовалтер, зосереджує свою увагу на жінці як читачеві чоловічих текстів, є «політичною та полемічною» і має обмежені можливості для створення своєї теорії. Така критика досліджує значення сексуальних кодів, розглядає «жінку-як-знак» в історичному та суспільному контексті. Суспільна орієнтація феміністичної критики зумовлена значним впливом ідей та концепцій С. де Бовуар. Гінокритика зосереджується на постаті жінки-письменниці й шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. Підкреслене наголошування критики на жіночій культурі має багато спільного з такими галузями, як антропологія, історія та соціологія. У статті «Феміністична критика у пущі» (1981) авторка розрізняє чотири моделі гінокритики: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну та культурну. Запозичивши в англійських антропологів визначення «дикої зони» для характеристики жіночої культури як марґінесу чоловічої, Шовалтер досліджує перспективи цього неосвоєного культурного простору  [1, с. 510].

 Література:

1. Шовалтер Е. Феміністична критика у пущі / Елейн Шовалтер // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996. — С.510 – 535.

Гінопія

Гінопія (від грец. gyno – жінка) - жіноча невидимість. Ця культурна характеристика притаманна патріархатній культурі. Гінопія відкрито проявляється, наприклад, у традиційній історії, яка є історією війн та політичних переворотів, в яких постать жінок практично відсутня [1, с. 320].

Література:

1. Левченко К.Б. Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку: Монографія. – Харків: Вид–во НУВС, 2001. – 360 с.

Ґендер

Ґендер (від англ. gender – рід) – соціокультурна, символічна конструкція статі, що покликана визначати конкретний асоціативний зв’язок, забезпечувати повноцінну комунікацію та підтримувати соціальний порядок.

Іншими словами, ґендер – це змодельована суспільством та підтримувана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей та стосунків жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації, що насамперед визначається соціальним, політичним, економічним і культурним контекстами буття й фіксує уявлення про жінку та чоловіка залежно від їх статі [3, с. 11].

Спочатку термін «ґендер» використовувався в лінгвістиці для позначення граматичної категорії «рід». За однією версією, у новому, не граматичному сенсі це поняття використав психолог Роберт Столер у 1958 році для виокремлення в якості соціокультурних характеристик такі поняття, як «маскулінний» та «фемінний». За іншою версією, поява терміну «ґендер» пов’язана з  англомовними феміністками, які в 60-ті роки минулого століття розширили значення поняття «ґендер» від граматичного роду до опису чоловічої та жіночої поведінки.

Слід розрізняти поняття «стать» і «ґендер». Термін «стать» вживається для позначення біологічних, анатомічних, фізіологічних відмінностей між жіночим та чоловічим організмами, що виражаються різною участю чоловіка та жінки у репродуктивному процесі, відмінними геніталіями, набором хромосом. Якщо біологічна стать дається людині від народження, то ґендер конструюється соціально та зумовлюється культурою суспільства в конкретний історичний період. Ґендер – це соціальна стать, що формує поведінкові, культурні, психологічні, візуальні та інші соціально-культурно зумовлені відмінності між чоловіками та жінками.

Ґендер – досить складне поняття, оскільки розкриває багатоаспектний зміст явища. У науковій літературі воно вживається в кількох значеннях:

  • ґендер як соціально-рольова й культурна інтерпретація рис особистості та моделей поведінки чоловіка і жінки, на відміну від біологічної;
  • ґендер як набуття соціальності індивідами, що народилися в біологічних категоріях жіночої або чоловічої статей;
  • ґендер як політика рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, а також діяльність зі створення механізмів щодо її реалізації [3, с. 12].

Наприклад, Ольга Вороніна виділяє три напрямки розуміння ґендеру:

  • ґендер як соціальна конструкція через механізми соціалізації, розподілу праці, ґендерних ролей, мас-медіа, стереотипізування;
  • ґендер як мережа, структура або процес, тобто розуміння ґендеру як стратифікаційної категорії разом з іншими стратифікаційними категоріями;
  • ґендер як культурна метафора у філософських і постмодерністських концепціях [2, с. 122 - 123].

Джудіт Лорбер (Judith Lorber) докладно структурує ґендер у його відношенні до соціуму й особистості: Як соціальний інститут ґендер включає у себе наступні поняття:

  • ґендерні статуси – соціально визнані норми, які проявляються в поведінці, жестах, мові, емоціях і фізичному вигляді;
  • ґендерний поділ праці – розподіл продуктивної і домашньої роботи між чоловіками і жінками;
  • ґендерні родинні зв’язки – сімейні права та обов’язки для кожної статі, сексуальні приписи;
  • ґендерні структури особистості – комбінації характерних рис, що виявляються в почуттях і поведінці;
  • ґендерний соціальний контроль – формальне чи неформальне прийняття і заохочення конформістської поведінки і стигматизація, соціальна ізоляція, покарання, медичне лікування нонконформістської поведінки;
  • ґендерна ідеологія – виправдання гендерних статусів, зокрема, їх різні оцінки;
  • ґендерні образи – культурні репрезентації ґендеру та втілення ґендеру в символічній мові та художній продукції, що відтворює і узаконює ґендерні статуси.

Стосовно до особистості ґендер охоплює такі компоненти:

  • категорія статі – приналежність до біологічної статі з народження в залежності від геніталій;
  • ґендерна ідентичність – особисте сприйняття своєї статевої приналежності стосовно до функції працівника та члена сім’ї;
  • ґендерний шлюбний і репродуктивний статус – здійснення або нездійснення дозволеного або недозволенного типу залицяння, вагітності, народження дітей і батьківських ролей;
  • сексуальна орієнтація – соціально або індивідуально прийняті зразки сексуальних бажань, почуттів, практик й ідентифікацій;
  • ґендерна структура особистості – внутрішньо властиві зразки соціально визнаних емоцій, організованих структурою сім’ї та батьківства;
  • ґендерні процеси – соціальні практики навчання, навченості, необхідних рольових реплік, що роблять поведінку ґендерно прийнятною (або неприйнятною), розвиток ґендерної ідентичності;
  • ґендерні переконання – прийняття або опір ґендерній ідеології;
  • ґендерний дисплей – презентація себе як певного типу ґендерної особистості через одяг, косметику, прикраси, постійні і тимчасові тілесні та поведінкові маркери [4].

Література:

  1. Головашенко І.О. Становлення теорії ґендеру // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С. 79 — 108.
  2. Малес Л.В. Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С.109-131.
  3. Мельник Т.М. Ґендер як наука та навчальна дисципліна // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: “К.І.С.”, 2004. – С. 10 – 29.
  4. Шакирова С. Толкования гендера // Пол женщины. Сборник статей по гендерным исследованиям. — Алматы: Центр гендерных исследований, 2000. — С. 15-26.

Ґендеризм

Ґендеризм – переконання в існуванні тільки двох статей – чоловічої та жіночої, і в тому, щоґендер нерозривно пов’язаний з біологічною статтю індивіда. Із точки зору ґендеризму,цисґендерні індивіди є кращими, вищими за трансґендерних, окрім того, суспільство повинно карати та виключати тих, хто не відповідає ґендерним очікуванням [1].

Література:

1. Definitions of Terms [Virtual Resource] // Gender Equity Resource Center. — Access Mode: URL: http://geneq.berkeley.edu/lgbt_resources_definiton_of_terms. — Title from Screen. – Date of Access: 6 September 2015.

Ґендерквір

Ґендерквір (від англ. gender – рід та queer – дивний) – «парасолькове» поняття, під яке попадають усі випадки атипової ґендерної ідентичності (у тому числі трансґендерної) та всі випадки атипової ґендерної презентації.

Іншими словами, термін ґендерквір використовується для позначення людей, чия ґендерна ідентичність або ґендерна презентація не вписуються в загально прийняті стандарти чоловічої та жіночої норми. Під це визначення підпадають: 1) люди із порушенням ґендерної ідентичності, наприклад, трансскексуали; 2) люди, чия ґендерна презентація (поведінка, зовнішній вигляд, манера спілкування тощо) не відповідає суспільно визнаним ґендерним шаблонам, однак у них немає порушення ґендерної ідентичності. Прикладом може бути чоловік або жінка, які демонструють поведінкові норми протилежної статі, але при цьому вони не перестають відчувати себе представником власної статі (фемінна поведінка чоловіків тамаскулінна поведінка жінок).

Ґендерлект

Ґендерлект – передбачуваний постійний набір ознак жіночої та чоловічої мови, правила мовної поведінки, стратегії та тактики мовної поведінки чоловіків і жінок у різноманітних комунікативних ситуаціях у контексті тієї чи іншої культури. Існування деяких стильових особливостей, властивих переважно чоловікам або переважно жінкам, обумовлено впливом соціальних, культурних, гормональних факторів. Однак причини відмінностей залишаються досі дискусійними [1, с. 73].

Деякі дослідники відзначають, що чоловічий стиль життя більшою мірою є «предметно-інструментальним», а жіночий  «емоційно-експресивним». У процесі емпіричного дослідження було отримано підтвердження гіпотези про превалювання емоційної домінанти в комунікативному стилі жінок і домінанти інформаційної  у чоловічому. Виведені також закономірності або, як вважають деякі вчені, псевдо закономірності цих стилів. Для чоловіків: прагнення лідирувати в діалозі, побудова бесіди для отримання інформації; більш високий ступінь активності; бажання підвищити свій статус за рахунок демонстрації своєї інформованості та розігрування ролі експерта. Для жінок: демонстрація своєї зацікавленості співрозмовником і його словами; менш високий ступінь комунікативної активності; відсутність прагнення підвищити свій статус в очах співрозмовника. Широко поширена також точка зору, що жінки вживають більше зменшувальних суфіксів і ввічливих форм, частіше називають партнера по комунікації на ім’я і, у цілому, використовують більше мовних дій, спрямованих на встановлення контакту зі співрозмовником.

У ранніх дослідженнях взагалі припускалось існування особливої жіночої мови. Однак праці останніх років все чіткіше вказують на той факт, що вести мову про ґендерлект є неправомірно та ненауково. Роль субкультурного фактору в цьому випадку значно перебільшена. Відмінності жіночої та чоловічої мови є не на стільки значними, не виявляються у кожному мовленнєвому акті та не свідчать, що стать є визначальним фактором комунікації, як це передбачалось, на початковому етапі розвитку феміністської лінгвістики [2, с. 137].

Література:

  1. Жукова И.Н. Словарь терминов межкультурной коммуникации / И.Н. Жукова, М.Г. Лебедько, З.Г. Прошина, Н.Г. Юзефович; под ред. М.Г. Лебедько и З.Г. Прошиной. – М.: ФЛИНТА : Наука, 2012. – 632 c.
  2. Жунусова А.К. Понятие гендерлект как набор признаков мужской и женской речи // Вестник КАСУ. — №2 – 2010. – С. 135 – 139.

Ґендерні індикатори (ґендерно-чутливі індикатори) – це покажчики, що використовують якісні та кількісні показники для відбиття ґендерно значущих змін, які відбуваються в суспільства протягом певного періоду часу. Ґендерні індикатори містять прямі свідчення становища жінок відносно визначеного нормативного стандарту. Вони – необхідна та корисна складова, у поєднанні з іншими оціночними техніками, для виміру результатів діяльності держави, як у загальних проектах, так і в спеціальних ініціативах, що здійснюються в країні, які націлені на врахування інтересів обох соціально-статевих груп населення.

Кількісні індикатори засновуються на інформації, отриманої в результаті проведення переписів, опитувань, підрахунків і адміністративних записів і є мірилом економічних та інших аспектів рівня і якості життя.

Якісні індикатори пов’язані з рівнем та якістю життя й використовують інформацію про рівень задоволеності або незадоволеності особистими та соціально-економічними умовами.

Користь ґендерних індикаторів обумовлена їх здатністю вказувати на зміни у статі та ролі жінок і чоловіків у часі і, таким чином, вимірювати чи досягається ціль ґендерної справедливості [1, с.63].

Література:

  1. Юкина И.И. Введение в ендерные исследования. Учебно-методическое пособие для студентов вузов. – Санкт-Петербург: Изд-во Невского ин-та языка и культуры, 2008. – 90 с

Дівоцтво – стан до заміжжя, а також стан жінки, що не вступала в шлюбні відносини [3, с.366].

Початок періоду дівоцтва варіювався з часом і залежав від визнаного віку вступу в шлюб. У давнину й у середні віки дівчина вважалася придатною для шлюбу вже з 12 років, хоча укладення шлюбу було можливо і з 7 років, але такий шлюб усе одно повинен був бути підтверджений у більш пізньому віці (у різних країнах Європи в 16 або 18 років). На Сході придатною до заміжжя визнавалася 10-річна дівчинка, у 12,5 років вона вважалася вже такою, що засиділася. Тим не менш, існувала й легальна форма, що визначала шлюбний вік: зазвичай вона встановлювала вік 16, 18 або 21 рік для вступу в шлюб у залежності від того чи іншого регіону Європи. Таким чином, дівоцтво починалося приблизно з 10–12 років і закінчувалося реальним віком вступу в шлюб (у давнину в середньому 13–14 років для Сходу і 15–16 років для Європи; у Середні віки 16–18 років у Європі; з XVI століття європейський вік шлюбності для жінок становив 24–28 років, залежно від їх соціального стану) [2].

У Російській імперії до початку ХХ століття майже безроздільно панувала традиційна рання і майже загальна шлюбність: шлюб брали відразу по настанні соціально визнаного віку повноліття, який у другій половині XІХ століття варіювався для дівчини від 13 до 16 років, для юнака – 17–18 років. У південноруських областях дівчина, що не вийшла заміж до 19 років, уважалася «задавненою» та 20-річних наречених починали бракувати: «є, отже, недолік, якщо цілих чотири роки сидить у дівках». У центральних і верхньоволзьких губерніях з 23–25 років дівчина – «перестарок», і женихи її «оббігають», а дівча 25 років – «засиділка», «віковуша», «стара». На російській Півночі і в Сибіру норма для шлюбного віку встановлювалася в більш широких межах і в середньому на більш високому рівні, однак і там шлюби після 25 років і для юнаків, і тим більше для дівчат, були рідкістю.

До початку ХХ століття Російська імперія в основному відійшла вже від надранньої шлюбності минулих століть, коли нормою були шлюби між 13–14-річною нареченою і 15–16-річним нареченим. Ще в 1774 році церква встановлювала шлюбноспроможний вік у 13 років для жінок і в 15 років для чоловіків. Відповідно до імператорського указу 1830 року, мінімальний вік для вступу в шлюб було підвищено до 16 років для нареченої і 18 років для нареченого. Однак селяни і нижні верстви міського населення нерідко зверталися до духовної влади за дозволом видати заміж дочку в більш ранньому віці. У якості головного мотиву висувалася необхідність мати в будинку робітницю або господарку. Для отримання дозволу на шлюб дівчина проходила медичний огляд на фізичну зрілість і дуже часто не витримувала випробування, коли експертами були лікарі, і, навпаки, отримувала свідоцтво на зрілість, коли рішення приймали самі священики [1].

Дівоцтво відігравало важливу роль у розвитку жінки: у цей період дівчина отримувала необхідну освіту й навички для майбутнього сімейного життя, опановувала ведення господарства й нерідко отримувала навички сексуального виховання. У селі такого роду вихованням служили сільські посиденьки, хороводи та інші форми спілкування молоді. Сексуальна свобода дівчат залежала від національних і соціальних особливостей. У цілому, у Європі сільські дівчата були більш вільні у дошлюбній сексуальній поведінці, ніж міські; жінки нижчих верств вільніше за жінок із вищих верств. Вимога цноти пред’являлась насамперед жінкам зі знатних родин, у Середні віки вимога невинності поширилася і на городянок. У Європі дівчина аж до початку жіночого руху в XIX століття була обмеженою в своїй свободі пересування: городянка могла виходити на вулицю тільки в супроводі чоловіка – слуги або родича. Також дівчата піддавались суворій ґендерній сегрегації: спілкування з чоловіками було обмежено членами родини. А. де Токвіль зазначав, що в США в XIX столітті дівчата є найбільш вільною групою серед жінок, що становило, швидше, виняток із правил. Відносно дівчат (дівиць) також часто накладалися і цивільні обмеження: вони не могли виступати й свідчити в суді (це робив за них родич-чоловік або, за відсутності такого, родичка-жінка – мати, у крайньому випадку опікун), не кажучи вже про наявність політичних та інших прав. Дівчата були визнані рівноправними членами суспільства лише до 30-х років (а в деяких країнах до 50-х рр.) XX століття, коли були скасовані громадянські та іншого роду обмеження для незаміжніх жінок. Жінки, що ніколи не перебували у шлюбі, також зараховувалися до цієї категорії, звідки й виникло поняття «стара діва» [2].

Література:

1. Захаров С. В каком возрасте сочетались браком в старину [Электронный ресурс] // Демоскоп Weekly. — № 261 — 262. — 2006. - Режим доступа: http://demoscope.ru/weekly/2006/0261/tema01.php  (дата обращения 27.06.2015 г.). – Название с экрана.

2. Муравьева М.Г. Девичество [Электронный ресурс] // Словарь гендерных терминов / Под ред. А. А. Денисовой / Региональная общественная организация «Воvegсток-Запад: Женские Инновационные Проекты». М.: Информация XXI век, 2002. — 256 с. — Режим доступа: http://www.owl.ru/gender/061.htm (дата обращения 27.06.2015 г.). – Название с экрана.

3. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. — М.: ИТИ Технологии, 2006. — 944 с.

Деконструкція — переосмислення. Підхід до аналізу тексту, запропонований французьким філософом Жаком Деррідою, суть якого у виявленні в тексті прихованих суперечностей з метою показати можливість неоднозначної його інтерпретації. Дерріда ухиляється від точного визначення деконструкції, оскільки для цього потрібно було б використовувати ту ж мову, яку він критикує.

Деконструкція використовується в сучасній філософії та літературній критиці. Підхід здобув популярність в Сполучений Штатах і Європі, ставши складовою частиною філософії постмодернізму та континентальної філософії.

Деконструкція статі – переосмислення статі. Сутність процесу деконструкції статі таґендеру міститься у розборі цих понять, розкритті внутрішніх протиріч, на яких вони засновуються, та намаганні відповісти на питання, яким чином можливі ґендерні відносини в конкретному суспільстві, яким чином вони створюються, приймаючи вигляд природних та іманентно властивих індивіду, групі, соціуму. Визнаючи, що ґендер сконструйований як суспільні відносини владної взаємодії, можна поставити питання про їх проблематизацію та перебудову (реконструкцію).

Еволюційна теорія статі В. Геодакяна  - пояснює статевий диморфізм, кількісне співвідношення статей, психологічні та соціальні відмінності між статями та ін. Теорія була запропонована у 1965 році доктором біологічним наук (генетиком) Вігеном Геодакяном.

Як зазначає В. Геодокян, із переходом людини від переважно біологічної до переважно соціальної еволюції різко збільшились темпи розвитку. Але отримавши безпрецедентну можливість змінювати середовище, людина змушена змінюватися і сама. Таким чином, виникає система зі зворотнім зв’язком між людиною і середовищем, яка прискорює еволюцію. Застосування еволюційної теорії статі повинно бути плідним в комплексному вивченні людини, перш за все, при вирішенні соціальних проблем [1].

Належність до одного виду Homo sapiens обумовлює єдність чоловічого та жіночого в рамках біологічного світу. Однак, наявність репродуктивних анатомофізіологічних відмінностей між чоловіками та жінками, дає підставу біодетерміністам говорити про те, що кожна стать має власну біограму, виступає носієм специфічного генетичного коду, а значить має свою власну біологічну роль, що обумовлює цілу низку соціальних.

Зміни та збереження – це основні протилежні параметри ідеї еволюції. Еволюціонує як навколишнє середовище, так і сама людина. Однак середовище завжди більше за окремі біологічні системи. Тому саме зміни в оточуючому світі визначають і диктують розвиток людини. Якщо від середовища поступає деструктивна інформація (епідемії, холод, спека, хижаки), система повинна триматися на інформаційній відстані від середовища, щоб зберегти власну стабільність та стійкість. Але оточуючий світ одночасно виступає і джерелом корисної інформації, яка орієнтує людину, вказує яким чином їй необхідно змінюватися для того, щоб вижити та задовольняти власні потреби. В цьому випадку система повинна перебувати у безпосередній близькості із середовищем.

Згідно еволюційної теорії статі В. Геодакяна, поділ на статі, а саме на консервативну та оперативну складові людської біологічної системи, виступає вирішенням конфлікту одночасних зміни та збереження необхідної інформації. Вчений наголошує на тому, що якщо виокремити два потоки інформації: генеративний (передача генетичної інформації від покоління до покоління, із минулого у майбутнє) та екологічний (передача інформації від середовища, із теперішнього у майбутнє) – то можна легко побачити, що дві статі по різному беруть участь у них. В процесі еволюції статі на різних стадіях та рівнях організації з’явився цілий ряд механізмів, які послідовно забезпечили більш тісний зв’язок жіночої статі із генеративним (консервативним) потоком, а чоловічої – із екологічним (оперативним). Так, у чоловічої статі в порівнянні із жіночою вища частота мутацій, менше адитивність успадкування батьківських ознак, вужча норма реакції, вища агресивність і допитливість, активніше пошукове начало, ризикована поведінка та інші якості, що «наближають до середовища». Всі перелічені ознаки цілеспрямовано виносять чоловічу стать на амбразуру еволюції та забезпечують їй переважне отримання екологічної інформації. Окрім того, тривалі періоди вагітності, велика смертність під час пологів, годування і турботи про потомство у жінок фактично підвищують ефективну концентрацію чоловічих особин у суспільстві, перетворюють чоловічу стать у «надлишкову», отже, «дешеву», «експериментальну», а жіночу — на дефіцитну і більш цінну.

В результаті закон природного добору набуває інших акцентів. Він діє в основному за рахунок представників чоловічої статі, оскільки вона є більш ризиковано активною, «надлишковою» та «дешевою». Таким чином, зменшується популяція чоловіків, однак, схильність до полігаміїдозволяє їм повною мірою відтворювати наступні покоління та передавати їм необхідну генетичну інформацію, яка являє собою стан середовища на даний момент. В результаті, генетична інформація, що передається поколінням за жіночою лінією, носить репрезентативний характер, оскільки засновується на консервативній складовій еволюційного процесу, а за чоловічою – селективний характер, оскільки більшою мірою ґрунтується на законі природного добору.

Аналогічним чином біодетерміністи пояснюють і виникнення психологічних відмінностей між чоловіками та жінками. Більш ширша, адаптивна, пластична, норма реакції на зміни оточуючого середовища дозволяє жінкам виходити із дискомфортних зон за рахунок конформності, здатності до навчання, перевиховання, тобто адаптивності. Для чоловіків більш вужча зона реакції на зміни середовища робить цей шлях неможливим. Тільки винахідливість, кмітливість, ризикованість та рішучість можуть забезпечити їм виживання у дискомфортних умовах. Іншими словами, жінка в більшій мірі пристосовується до ситуації, чоловік виходить із неї, знайшовши вирішення – дискомфорт стимулює розвиток.

Саме тому чоловіки більш успішніші при вирішенні нових, неординарних задач, що вимагають активного пошуку. Жінки це вирішення вдосконалюють. Якщо мова іде про опанування нових видів діяльності, мови або писемності, то тут можна виділити дві фази: пошуку, опанування та закріплення, вдосконалення. Згідно з останнім дослідженням, перша фаза є більш характерною для чоловіків, а друга – для жінок.

Новаторство у будь-якій справі в результаті біологічної та соціальної еволюції належить чоловікові. Чоловіча половина людства першою опановувала всі професії, види спорту. Навіть в’язання, в якому зараз монополія жінок є незаперечною, винайшли чоловіки (Італія, XIII століття). Роль авангарду належить чоловікам і в схильності до деяких хворіб, і до більшості соціальних пороків. Саме чоловіча стать частіше піддається «новим» хворобам, або, як їх називають, хворобам століття, цивілізації, урбанізації, — атеросклерозу, раку, шизофренії, СНІДу, а також соціальним порокам — алкоголізму, курінню, наркоманії, азартним іграм, злочинності і т.д.

Отже, саме двоїстий характер еволюції: одночасні зміни та збереження необхідної для розвитку інформації, провокують статевий диморфізм.

В агресивному, як природному, так і соціальному середовищі, процес уніфікації статейвідсутній, оскільки в будь-яких екстремальних умовах – землетруси, голод, війни, хвороби, переселення, репресивні традиції та звичаї – відмінності між статями стають помітнішими. Чоловіки стають більш маскулінними, а жінки біль фемінними. В цьому випадку кожна стать в єдиному процесі еволюції реалізовує власну генетичну програму: консервативну (жіночу) та оперативну (чоловічу). Місія чоловіків – отримувати інформацію від середовища, перевіряти її на наступних поколіннях та платити за неї власним здоров’ям та життям [2].

В стабільному середовищі, коли немає потреби постійних кардинальних змін, провідними виступають консервативні тенденції. В цьому випадку потреба у чоловічій статі з боку суспільства є меншою, а значить і статевий диморфізм виявляється у меншій мірі. Фізична сила, витривалість, активність, ризикована поведінка, допитливість, що такі необхідні у дискомфортних умовах, втрачають власну актуальність та значущість в стабільному як природному, так і соціальному середовищі. Саме на цьому підґрунті, з огляду на біодетерміністські теорії, і з’являється таке явище, як уніфікація статей.

На думку біодетерміністів, чоловіча стать виступає буферною, захисною зоною навколо жіночого ядра. Однак, якщо немає загрози від середовища, то і потреба у захисті відпадає сама собою. В такому випадку користі від чоловічої статі людству як біологічному виду немає ніякої. З позиції біодетермінізму, процес уніфікації статей – це ніщо інше, як одночасна фемінізація чоловіків, які в комфортних умовах позбавлені активної еволюційної позиції, та маскулінізація жінок, які поступово вивчають та опановують засвоєні чоловіками нові сфери життєдіяльності [3].

Література:

  1. Геодакян В.А. Мужчина и женщина. Эволюционно-биологическое предназначение // Межд. конф.: Женщина и свобода. Пути выбора в мире традиций и перемен. Москва, 1–4 июня 1994. — С. 8–17.
  2.  Геодакян В.А. Эволюционная теория пола // Природа, 1990. — №8. – С. 60-69.
  3. Шевченко З.В. Проблема уніфікації статей: біологічна та соціальна складова процесу // Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції 26-27 травня 2011 року. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2011. – С. 93-101.

Едипів комплекс – одне з основних понять класичного психоаналізу, використане Зигмундом Фрейдом для позначення амбівалентного (двоїстого) ставлення дитини до своїх батьків. Під едиповим комплексом розуміється прояв дитиною несвідомих потягів, що супроводжуються вираженням почуттів любові та ненависті до батьків.

Уперше уявлення про едипів комплекс були виражені З. Фрейдом у 1897 р. в одному з листів до берлінського лікаря В. Флісса (1858–1928). На основі самоаналізу, що включає дитячі спогади, він виявив у собі ранні змішані почуття любові до матері та ревнощів до батька. При цьому засновник психоаналізу співставив свої особисті переживання з давньогрецьким міфом, зміст якого було відображено в давньогрецькій трагедії Софокла «Цар Едіп». У трагедії Софокла розповідалось про нещасну долю Едіпа, який, не відаючи того, спершу вбив свого батька Лая – царя Фів, потім одружився на своїй матері Іокасті, а згодом, дізнавшись від оракула про вчинені ним ненавмисні дії, осліпив себе.

Запозичена з давньогрецького міфу тема батьковбивства та заборони на інцестуозний зв’язок переросла у З. Фрейда в ідею едипового комплексу, притаманного кожній людині. Згідно З. Фрейду, сновидіння людини переконують у тому, що, ймовірно, всім судилося направляти своє перше сексуальне почуття на матір і перше насильницьке бажання – на батька.

Спостереження за дітьми та вивчення спогадів дорослих про своє дитинство підвели З. Фрейда до висновку про загальні, універсальні прояви едипового комплексу. Хлопчик еротично прив’язаний до матері, хоче володіти нею і сприймає батька як перешкоду йому в цьому; дівчинка відчуває ніжні почуття до батька й потребу в усуненні матері, щоб зайняти її місце у відносинах з батьком.

У своєму розумінні едипового комплексу З. Фрейд виходив із того, що бісексуальність(чоловіче та жіноче начало) людини призводить до такого стану, коли дитина може займати як активну, так і пасивну позицію. Сексуальна привабливість одного з батьків протилежної статі й ненависть до батька тієї ж статі складають, із точки зору З. Фрейда, позитивну форму едипового комплексу. Любов до одного з батьків тієї ж статі й прагнення усунути з життя одного з батьків протилежної статі характерні для негативної форми цього комплексу. У процесі психосексуального розвитку дитини проявляються обидві форми, утворюючи так званий повний едипів комплекс.

Цей комплекс характеризується двоїстим ставленням дитини до своїх батьків. Вона одночасно любить і ненавидить кожного з них, обожнює їх і бажає їм смерті; хоче бути схожою на них і боїться бути покараною за свої несвідомі бажання. Хлопчик не тільки проявляє еротичні почуття до матері й прагне усунути батька, а й відчуває властиві дівчинці ніжність до батька й ворожість до матері. Аналогічна картина спостерігається й у дівчинки: вона не тільки має сексуальний потяг до батька та ревне почуття до матері, але й вороже налаштована до батька та відчуває сильну емоційну прихильність до матері.

У поданні З. Фрейда едипів комплекс проявляється у дітей у віці від 3 до 5 років, і перед кожною дитиною постає життєве завдання, пов’язане з розвитком і подоланням цього комплексу. Руйнування та загибель едипового комплексу в процесі психосексуального розвитку дитини, що характеризується переходом від фалічної (символізує значення пеніса) фази дитячої сексуальності до її латентного (прихованого) періоду – нормальний шлях розвитку людини: «у нормі в кінці цього раннього сексуального періоду едипів комплекс повинен бути подоланий, ґрунтовно пом’якшений і переформований, а результатом такого перетворення буде можливість хороших успіхів у подальшому душевному житті». Витіснення ж едипового комплексу та збереження його в несвідомому загрожує невротизації дитини, згодом позначається на психічних розладах дорослого: благополучне подолання цього комплексу, як правило, не здійснюється ґрунтовно, і тоді «пубертатний період викликає реанімацію комплексу, що може мати погані наслідки».

З. Фрейд уважав, що, незважаючи на універсальність едипового комплексу, розвиток і ліквідація його в хлопчика та дівчинки проходять по-різному. Загроза кастрації і страх хлопчика перед можливістю покарання за інцестуозний потяг призводить до відрази його до едипового комплексу. Пов’язані з цим комплексом еротичні потяги хлопчика десексуалізуються і сублімуються, тобто переходять на соціально прийнятні цілі. У разі ідеального здійснення цього процесу едипів комплекс руйнується й скасовується. Отже, едипів комплекс у хлопчика гине внаслідок загрози кастрації.

Розвиток і подолання едипового комплексу у дівчинки має інший характер. Виявивши, що на відміну від хлопчика вона не має пеніса, дівчинка сприймає кастрацію як уже існуючий факт. Це призводить до того, що «у той час як едипів комплекс хлопчика гине внаслідок кастраційного комплексу, едипів комплекс дівчинки стає можливим і виникає завдяки кастраційному комплексу».

На думку З. Фрейда, дівчинка відчуває заздрість до того органу, який у неї відсутній. Вона переходить символічним шляхом від пеніса до дитини, бажає отримати його в подарунок від батька. Це бажання зберігається протягом тривалого часу, у результаті чого дівчинка повільно розлучається з едиповим комплексом. У формі бажання володіти пенісом і народити дитину едипів комплекс дівчинки довгий час зберігає свою дієвість і сприяє підготовці жінки до її статевої ролі. Подолання цього комплексу в дівчинки пов’язано із загрозою втрати батьківської любові.

У процесі загибелі едипового комплексу зовнішній авторитет батьків нібито переміщається всередину дитячої психіки. Він стає внутрішнім надбанням дитини, приводячи до утворення такої психічної інстанції, як Над Я. Так, на думку З. Фрейда, Над Я стає спадкоємцем едипового комплексу. Відтепер Над Я виступає в ролі невсипущого ока або караючої совісті, викликаючи в людини відчуття провини. За висловом засновника психоаналізу, едипів комплекс виявляється одним із найважливіших джерел свідомості провини, що доставляє особливе занепокоєння невротикам.

Згідно З. Фрейду, в едиповому комплексі завершується інфантильна сексуальність. Хто виявляється не в змозі нормальним чином пройти едипову стадію психосексуального розвитку, той захворює неврозом. Едипів комплекс становить ядро неврозів.

З. Фрейд не стверджував, що едипів комплекс вичерпує ставлення дітей до батьків, яке може бути складним і різноманітним. Більше того, він уважав, що цей комплекс може зазнавати зміни. Разом із тим він виходив із того, що едипів комплекс є значним фактором душевного життя дитини й існує небезпека «швидше недооцінити його вплив і обумовлений ним розвиток, ніж переоцінити його».

На основі цього комплексу виникає, як уважав З. Фрейд, людська культура, пов’язана з відповідними нормами й заборонами на інцест. У едиповому комплексі збігаються початок релігії, моральності, моралі, соціальних інститутів суспільства й мистецтва.

Що стосується можливості реалізації еротичних і деструктивних потягів, пов’язаних з едиповим комплексом, то вона може знаходити своє втілення у сновидіннях. Не випадково в сновидіннях нерідко містяться різноманітні сцени, сюжети й образи інцестуозного характеру, пов’язані з вбивством і смертю батьків, родичів, близьких людей.

Визнання або заперечення едипового комплексу – свого роду лакмусовий папірець, що дозволяє простежувати розходження між прихильниками й противниками психоаналізу. Як зауважував З. Фрейд, ніщо інше не нашкодило психоаналізу настільки сильно у ставленні до нього сучасників, як «розгляд едипового комплексу в якості загальнолюдської доленосної структури» [1].

Література:

1. Лейбин В. М. Словарь-справочник по психоанализу. — М.: АСТ, 2010. — 956 с.

Едипова стадія — у вітчизняній психології едипову стадію ще називають дошкільним дитинством. Це період від трьох до п’яти-шести років. У цьому віці, на думку психоаналітиків, формуються основні шаблони сексуальної поведінки, а також Супер-Его — основна контрольна інстанція людської поведінки, місцеперебування почуття вини, ідеалів, совісті та моралі.

На едиповій стадії відбувається розвиток основних патернів мужності і жіночності (маскулінності і фемінності): дитина засвоює прийняту в культурі жіночу або чоловічу роль, більш-менш успішно розв’язуючи пов’язані з ними основні невротичні проблеми — страх кастрації (у хлопчиків) і заздрість до пеніса (у дівчаток). Удосконалюється система психологічних захистів особистості, розвиваються та ускладнюються її відносини зі світом. Навіть цей стислий перелік засвідчує, наскільки едипова стадія складна й неоднорідна за своїм психологічним змістом [1].

Література:

1. Каліна Н. Ф. Психотерапія: підручник. — К.: Академвидав, 2010. — 286 c. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://westudents.com.ua/knigi/535-psihoterapya-kalna-nf.html

Екзогамія (від грецьк. έςω – поза, ззовні, γάμος — шлюб; буквально: зовнішній шлюб) — статеві відносини (звичай уклададати шлюб) між представниками різних родів, тобто виключення із статевого життя власних родичів.

Сьогодні існує безліч теорій, які намагаються пояснити причини переходу відендогамних (кровозмішувальних) до екзогамних стосунків, наприклад:

  • теорія Мак-Леннона про звичай вбивати дівчат та, як наслідок, необхідність викрадання жінок із сусідніх племен;
  • теорія Спенсера, який розглядав викрадену жінку як найбільш успішний та довговічний трофей первісного воїна;
  • усвідомлення первісними людьми шкідливості кровозмішувальних стосунків, зображене Морганом;
  • теорія «симпатії» Каутського, яка полягала в тому, що близько спорідненні індивіди, занадто часто зіштовхуючись одне з одним обличчям до обличчя, не викликають взаємного інтенсивного статевого потягу;
  • пошук первісним чоловіком дружини як підлеглої істоти, служниці, на думку Старке. Жінки із власного роду розглядалися, як істоти рівні;
  • теорія тотемів Фрезера та Дюркгейма, що полягала в табу крові тотема, оскільки кров власного роду вважалась священною;
  • теорія Тайлора, що міститься у свідомому прагненні первісних людей до миру, який значною мірою гарантувався екзогамними шлюбами та ін.

Не дивлячись на різноманітність, а подекуди і полярність теорій виникнення екзогамних відносин, всі вони наголошують на одному: екзогамія – це виключення кровозмішувальних стосунків.

Екзогамію можна вважати історичною межею між дошлюбним станом суспільства, коли статеве життя людей визначалося лише їх природою, і шлюбом, як відносинами між статями, що суспільно регулюються.

Першою історичною формою екзогамного шлюбу був матріархальний шлюб, що мав місце в період матріахату. Розрізняють наступні види матріархального шлюбу:

  • матрилокальний шлюб – чоловік переходить у рід дружини;
  • дислокальний шлюб — жінка та чоловік після вступу шлюб залишаються жити кожний у своєму роді або племені;
  • неолокальний шлюб — молоде подружжя починає жити окремо від власних родів.

Матріархальний шлюб характеризується матрилінійністю - зв’язки спорідненості встановлюються за материнською лінією, оскільки постать батька залишається невідомою. Анонімність батька пояснюється тим, що матріархальний шлюб — це завжди груповий шлюб.

Друга історична форма екзогамного шлюбу — формування статевих відносин в епохупатріархату, коли мав місце відповідно патріархальний шлюб. Жінка разом із дітьми з цього часу переходить у рід чоловіка. Патріархальний шлюб характеризуєтьсяпатрилінійністю, постать батька дітей перестає бути анонімною.

Саме в цей період починають формуватися прості та складні родини, створюються засновки для сучасних форм шлюбу – моногамії та полігамії.

Екофемінізм (від грец. oikos – дім, батьківщина та femina – жінка) – засновується на тому твердженні, що споживацьке ставлення до природи та пригнічення жінок тісно взаємопов’язані та увічнені патріархальною системою цінностей, яка розкривається у дуалістичному світогляді, що протиставляє тілу розум, матерії дух, природі культуру. В одній із найперших екофеміністських праць «Нова жінка/Нова Земля» (1975) Розмарі Рютер (Rosemary Ruether) стверджує: «Жінки повинні розуміти, що не буде ніякого звільнення для них і не буде ніякого виходу з екологічної кризи в суспільстві, де фундаментальною моделлю стосунків залишаються стосунки домінування одного над іншими. Вони повинні об’єднати вимоги жіночого та екологічного рухів із метою радикального реформування основних соціально-економічних стосунків та основоположних цінностей сучасного суспільства» [14, с. 204].

Екофемінізм виник у 70-х–80-х роках минулого століття як ідеологічний рух та теоретичний напрямок, що знайшов своє власне місце на перетині міріади форм фемінізму та екологічних теорій. Сам термін «екофемінізм» був впроваджений у науковий та літературний обіг французькою дослідницею Франсуазою д’Эбоні (Francoise d’Eaubonne) в її праці «Фемінізм або смерть», що побачила світ у 1974 році [10, с. 533]. Франсуаза д’Эбоні спробувала довести, що чоловічий контроль над виробництвом і жіночою сексуальністю призводить до подвійної кризи: по-перше, до руйнування навколишнього середовища через надприбуткове виробництво, і, по-друге, до демографічної кризи через штучне маніпулювання процесом народжуваності. Дослідниця окреслила питання, які стали центральними для екофеміністського руху: криза сучасності як екологічний рахунок, пред’явлений прогресу; критика (західної) патріархальної системи як причини цієї кризи; заклик до жінок і чоловіків, що розділяють ідеї екофемінізму, домагатися соціальних та екологічних змін [2, с. 319–320].

Деякі теоретики фемінізму, наприклад, такі, як Інестра Кінг (Ynestra King), визначають екофемінізм як третю хвилю фемінізму, у той час як інші, зараховують його до загальної теорії глибинної екології (deep ecology). Однак екофемінізм не можна помістити в жорсткі теоретичні рамки фемінізму або інвайронменталізму, оскільки екофеміністська філософія одночасно виступає як з екологічною критикою фемінізму, так і з феміністською критикою інвайронменталізму [10, с. 533]. На думку Вел Пламвуд (Val Plamwood), одним із основних завдань екофемінізму є поєднання феміністичних й екологічних поглядів і критики. Одночасно розвиваючи фемінізм, що є екологічним та екологію, що є феміністичною. Не тільки феміністична думка повинна пом’якшувати інвайронменталізм, а й екологічне мислення, у свою чергу, має змінювати фемінізм [6, с. 259].

Зв’язок «жінка — природа» в екофеміністському дискурсі. Хоча екофемінізм намагається охопити, як у теорії, так і на практиці, уесь спектр відносин, що відбивається у взаємозв’язку «жінка – природа», на сьогодні три зв’язки залишаються центральними в усій екофеміністській теорії – емпіричний, епістемологічний, концептуальний та культурний (символічний).

Емпіричний зв’язок між жінкою та природою знаходить власне відображення у сучасних соціологічних дослідженнях та соціально-філософських теоріях, що констатують непропорційний вплив екологічних проблем на жінок по всьому світові. Організація Об’єднаних Націй ще в 1987 році відзначила: «Загально встановленим фактом є те, що жінка – найбільша жертва руйнування навколишнього середовища. І чим біднішою є жінка, тим більше її тягар». Однак, як зазначає Хізер Ітон (Heather Eaton), великі труднощі, із якими стикаються жінки, виникають не тільки через екологічне погіршення стану навколишнього середовища, а й через статевий розподіл праці, який розглядає прожиток родини як жіночу роботу та був виявлений у великої кількості суспільств світу. Жінка несе головну відповідальність за виховання, харчування та здоров’я усіх членів родини, що робити дедалі складніше в умовах екологічної деградації. Окрім того, економічні ресурси – земельна власність і комерційні підприємства – залишаються недоступними для більшості жінок. Саме тому, відштовхуючись від сучасних емпіричних даних, екофеміністки розглядають соціально-політичні та економічні структури як такі, що обмежують жіноче життя бідністю, екологічною депривацією та економічним безсиллям [9, с. 2].

Епістемологічний зв’язок між жінкою та природою базується на припущенні, що якщо на жінках більш несприятливо позначаються екологічні проблеми, це робить їх більш компетентними з питань природи та екології, ставить їх у позицію епістемологічного привілею. Тобто жінки мають більше знань про земні системи, ніж чоловіки. Прихильниці епістемологічного твердження впевнені, що при створенні нових практичних та інтелектуальних екологічних парадигм жінки мають перебувати у привілейованому становищі. Цей вид розуміння відстоюється індійською екофеміністкою Ванданою Шивою (Vandana Shiva) [8].

Поряд із цим деякі екофеміністки наголошують на тому, що жінки не просто краще знаються на екологічних системах, а є набагато ближчими до природи, ніж чоловіки, та володіють такими вродженими якостями, як: піклування, кооперація, миролюбність тощо. Тяжіння до природного есенціалізму можна зустріти в текстах радикального екофемінізму, зокрема спіритуалістичного. Така есенціалістська точка зору спростовується більшістю теоретиків екофеміністської філософії, які наполягають на тому, що зв’язок «жінка – природа» носить виключно концептуальний, символічний характер. Якщо жінка є експертом в екологічній сфері, або володіє кращими знаннями з аграрної діяльності, то це виключно через її життєвий досвід, а не через природний есенціалізм [9, с. 3].

Концептуальний та культурний (символічний) зв’язок між жінкою та природою знайшов власне відображення у багатьох філософських теоріях, починаючи від часів Античності та звершуючи сьогоденням. Згідно з екофемінізмом, західне патріархальне мислення засновується на дуалістичному світогляді, що втілюється у цілій низці опозицій: розум – тіло, дух – матерія, чоловік – жінка, культура – природа тощо. Однак поняття в цих опозиціях розглядаються не рівнозначно, а ієрархічно: один концепт обов’язково є вищим за інший. Цей «інший» іноді демонізується, маргіналізується та завжди дискримінується як у теоретичних здобутках, так і в їх проекціях на різні сфери суспільного життя. Соціальні групи, які зазнають пригнічення з боку суспільства, найчастіше пов’язуються з тілом та природою, аніж із розумом та культурою, та зображуються як стихійні, занадто емоційні або пасивні та неповноцінні, що потребують приборкання, постійного контролю та патронажу. Класична форма цієї парадигми створює власну ієрархію цінностей:

1)      Бог.

2)      Чоловік.

3)      Жінка.

4)      Діти.

5)      Тварини.

6)      Природа.

Така ієрархія чітко відображає сексизм та видовізм. Також через зазначену ієрархію патріархальних цінностей працюють багато аспектів расизму, класизму та імперіалізму [12].

Подолання патріархального домінування над жінками та природою в культурному контексті виявляється особливо тяжким завданням, оскільки есенціалізм стверджується релігією, філософію та багатьма іншими культурними і символічними конструктами, що набули з роками аксіоматичного, догматичного характеру не тільки на соціальному рівні, але й відбились на індивідуальному сприйнятті світу та власного місця в ньому кожної окремої особистості.

Екофемінізм та есенціалізм. Важливо відмітити, що за есенціалістські погляди критикуються не тільки різноманітні антифеміністські, андроцентричні теорії, але й сам екофемінізм, причому самими екофеміністками. Саме тому, одним із найважливіших завдань сучасного екофемінізму постає подолання стереотипу, що пов’язує усі форми екофеміністської філософії з есенціалізмом.

Сьогодні у філософії фемінізму існують дві полярні точки зору щодо зв’язку «жінка – природа». Так, наприклад, незважаючи на історичний та крос-культурний зв’язок понять «жінка» та «природа», деякі феміністки стверджують, що його потрібно деконструювати і спростувати, оскільки він не служить ні жінкам, ні природі. Асоціативний зв’язок природи із жінкою не є універсальним, а створюється в процесі історичного та культурного розвитку й використовується з метою пригноблення жіноцтва. Така позиція є характерною для андроцентричних форм ліберального фемінізму, які мають тенденцію боротьби за рівність, не піддаючи сумніву чоловіче домінування. Однак такий фемінізм некритичної рівності, як зазначає Вел Пламвуд, поглинає жінку маскуліністською моделлю людини, яка є віддаленою від природи та ворожою до неї [6, с. 261].

Поряд із цим існує позиція, що зв’язок жінки з природою має підноситись, вшановуватись та детально досліджуватись. Жінка є за своєю сутністю більш вихованою, миролюбною, схильною до співпраці, є ближчою до природи, ніж чоловік. І, як зазначає Мері Дейлі (Mary Daly), якщо жінка буде дослухатися до своєї жіночої природи, вона зможе створити простір, вільний від патріархального впливу. Така точка зору є характерною для гіноцентричних форм радикального фемінізму, які відокремлюють жінку від культури, маргіналізують її як соціальну спільноту.

Для уникнення коливання теорії екофемінізму між двома теоретичними полюсами – культурою та природою – Вeл Пламвуд пропонує застосовувати підхід, так званої, критичної солідарності, що відкидає вилучення жінок із культури, а також заперечує дуалістичну, маскуліністську конструкцію людської ідентичності разом із її раціоналістичною системою поглядів щодо субординаційної сфери відмінностей як «природної» [6, с. 261].

Основні концептуальні напрямки екофемінізму. Через власну ідейну поліаспектність та охоплення екофемінізмом широкого кола проблем, що подекуди далеко виходять за межі суто фемінізму та інвайронменталізму, класифікація екофемінізму є досить проблематичною. Як зазначає Карен Уоррен (Karen Warren) у своїй праці «Екофемінізм: жінка, культура природа», як не існує єдиного фемінізму, так само не існує єдиного екофемінізму або єдиної екофеміністської філософії. Екофемінізм проростає своїм корінням у широкому різноманітті фемінізмів (наприклад, у ліберальному, марксистському, радикальному, соціалістичному, чорному фемінізмі, фемінізмі третього світу тощо). Що саме вирізняє екофемінізм серед інших феміністських напрямків, робить його особливим, так це його наполегливість на тому твердженні, що природа (non-human world) та натуризм (тобто несправедливе панування над природою) є загально-феміністськими проблемами. Екофеміністська філософія розширює знайомі феміністські критики соціальних ізмів (наприклад, сексизму, расизму, класизму, гетеросексизму, ейджизму, антисемітизму) до домінування над природою (тобто натуризму). Згідно з екофеміністками, природа – це феміністська проблема [15, с. 4]. Як природа охоплює все живе в усіх його проявах, так і проблеми екофеміністської філософії повинні мати загально-феміністський статус.

Для позначення поліаспектності поняття екофемінізму Карен Уоррен у 1990 році вжила метафору, що згодом стала знаменитою, порівнявши екофеміністську філософію з квілтом, тобто ковдрою, зшитою з різнокольорових і різнофактурних клаптиків – «quilt of ecological feminism».

Не існує єдиноприйнятого, «ортодоксального» екофемінізму, оскільки його ідейні траєкторії є досить різноманітними. Розмарі Ретфорд Рютер (Rosemary Radford Ruether), Івон Гебара (Ivone Gebara), Вандана Шива (Vandana Shiva), Сьюзан Гріффін (Susan Griffin), Еліс Уолкер (Alice Walker), Стархок (Starhawk), Саллі Мак-Фаг (Sallie McFague), Луіза Тейш (Luisah Teish), Карен Уоррен (Karen Warren), Грета Клер Гард (Greta Claire Gaard), Енді Сміт (Andy Smith), Керолайн Мерчант (Carolyn Merchant), Вел Пламвуд (Val Plamwood) та інші – усі вони з різними поглядами, починаючи від ліберального та завершуючи радикальним, говорять із позиції екофеміністської філософії [10, с. 533].

На сьогодні найбільш розвиненими концепціями екофемінізму є: ліберальна, соціалістична та радикальна.

Ліберальний екофемінізм, там само як і ліберальний фемінізм, походить з ідеології лібералізму, що обстоює та аргументує необхідність включення жіноцтва в усі сфери життєдіяльності суспільства, які раніше залишалися виключно чоловічою єпархією. Із точки зору ліберального екофемінізму жінка може бути однаково добре представлена як у владних структурах, так і в суспільній діяльності, науково-дослідній роботі тощо. Як зазначає Тзепора Берман (Tzeporah Berman), ліберальний екофемінізм швидше прагне перерозподільних, ніж реструктуризаційних політичних змін. Ліберальні феміністки та екофеміністки використовують традиційні техніки лобіювання для впливу на законодавство та повного включення жінок у мейнстрім сучасного суспільства [7, с. 15].

Лібералізм є антропоцентричною, гуманістичною ідеологією, що фокусується на досягненні рівного доступу індивідів до ресурсів і можливостей. Така індивідуалістична спрямованість лібералізму є проблематичною для екофемінізму, оскільки дотримання екологічних норм і вирішення сучасних екологічних проблем передбачає обмеження індивідуальних свобод людини.

Як зазначає Карен Уоррен, лібералізм не відповідає вимогам і запитам екофемінізму, оскільки він створює нерівність на основі прийняття ієрархічних структур, що вже існують у суспільстві. Адже включення жіноцтва, навіть на рівних правах із чоловіками, в андроцентричну модель світу на практиці нічого не змінює. Окрім того, дослідниця стверджує, що індивідуалістичний характер лібералізму заперечує павутинний взаємозв’язок людини та природи – концепцію, що є провідною в екофемінізмі [7, с. 15]. Екофемінізм більшою мірою тяжіє до філософії глибинної екології, яка за своєю суттю є екоцентричною та протиставляється лібералізму з його антропоцентризмом та гуманізмом.

Поряд із цим важливо відмітити, що ліберальний екофемінізм уважає небезпечним повернення до біологічного есенціалізму. Як зазначає Катерина Карпенко, піднімати питання про асоціацію жінок із природою, а також позитивно стверджувати це, із точки зору представників ліберального екофемінізму, є поверненням до нещодавнього безправного минулого. Такий підхід підриває результати боротьби, яку жінки вели проти їх ідентифікації з природою, що слугувала виправданням чоловічого домінування та завдяки якому, жінки виявилися несправедливо відстороненими від виконання однакової з чоловіками ролі в суспільному житті [2, с. 321].

Не зважаючи на певні концептуальні суперечності в межах власного напрямку та критику, ліберальний екофемінізм продовжує відігравати важливу роль у державних структурах західних суспільств і розширювати екологічний порядок денний.

На відміну від ліберального екофемінізму, соціалістичний екофемінізм прагне кардинальної реструктуризації суспільних відносин. Соціалістичний екофемінізм пов’язує пригнічення жінок і природи з патріархатом і капіталізмом. Як зазначає представниця соціалістичного екофемінізму – Керолайн Мерчант, сила соціалістичного екофемінізму полягає в критиці капіталістичного розвитку, у межах якого відтворення та екологія підкоряються виробництву. Діяльність соціалістичних екофеміністів у першу чергу спрямовується на подолання суперечності між виробництвом та відтворенням. Вони намагаються викрити атаки виробництва як на біологічне, так і на соціальне відтворення, роблячи цю проблему видимою та пропонуючи її вирішення [7, с. 15].

Головне джерело проблеми, на думку Керолайн Мерчант, криється в розподілі праці за статевою ознакою, тому що суспільство намагається відокремити себе від природи, виділитися з неї за допомогою системи виробництва. Чоловіки переважають у сфері виробництва засобів виробництва, у той час як сфера домашнього  життя обслуговується жіночою неоплачуваною працею. У результаті жінки й чоловіки стають відчуженими як один від одного, так і від результатів їхньої праці. На думку дослідниці, необхідний багаторівневий структурний аналіз, який розглядає діалектичне відношення між виробництвом і відтворенням у контексті взаємин як між суспільством і природою, так і між чоловіками та жінками [2, с. 323].

Соціалістичний екофемінізм критикує картезіанський світогляд, що сприяє таким концептуальним дихотоміям, як: жінка – чоловік, тіло – розум, приватний – соціальний, природа – суспільство. Екофеміністські теоретики вважають, що картезіанський світогляд знецінює природу, а значить і жінку, та в такий спосіб увічнює нерівність у людському світі. Окрім того, ізоляціонізм та індивідуалізм, які властиві такому світогляду запобігають, на думку, екофеміністів, організації спільноти задля кардинальних соціальних змін і створення суспільств егалітарних. По суті, це служить бар’єром для визнання взаємозалежності людини й природи. Соціалістичні екофеміністи, як і прибічники соціалістичного фемінізму взагалі, уважають, що колективні дії та права є більш важливими стосовно прав і дій окремого індивіда.

Як зазначає Керолайн Мерчант, основною метою соціалістичного екофемінізму є розвиток стабільних, позбавлених будь-якого домінування взаємин із природою та створення егалітарної, соціалістичної держави з ресоціалізіцією чоловіків і жінок для несексистського, нерасистського, ненасильницького, антиімперіалістичного способу життя [13, с. 105].

Радикальний екофемінізм можна розділити на два напрямки: спіритуалістичний екофемінізм («nature» ecofeminism), представниці якого стверджують, що жінка біологічно та духовно сильніше пов’язана з природою, є ближчою до неї, ніж чоловік, та власне радикальний екофемінізм, який стверджує, що пригнічення жінок відбувається через їх репродуктивну роль та підтримання суспільством системи статево-рольового поділу [7, с. 16].

Радикальний фемінізм базується на тому твердженні, що патріархальна система суспільних взаємин розглядає жінку виключно у двох якостях: репродуктивної машини та сексуального об’єкту. Радикальний екофемінізм вбачає звільнення жіноцтва та природи від патріархального гніту в демонтажі патріархальної системи, який покладе край чоловічій владі як над жіночими тілами, так і над землею.

Радикальні екофеміністи фокусуються на переоцінці тих якостей, які традиційно асоціюються з жінкою та природою. Поштовхом до цього послужила культурна девальвація всіх природних процесів як прояв чоловічої свідомості в патріархальному світі. Визнаючи цінність природи та переоцінюючи жіночу культуру й практику, радикальні феміністки вважають цілком можливим зламати ті дуалістичні опозиції, із яких узяли початок сучасні ґендерні (не статеві) категорії. На їхню думку, асоціація жінки з природою призвела до створення ґендерних стереотипів про пасивну та емоційну жінку та сильного, раціонального, неемоційного чоловіка. Ґендерні ролі та стереотипи, що формувалися культурно та історично протягом тривалого часу, призвели до знецінення тих рис характеру, що вважаються жіночими, та піднесення чоловічих. Радикальні екофеміністки, так само як і соціалістичні феміністки, упевненні, що дуалістичний андроцентричний світогляд має бути подолано [7, с. 16-17].

Спіритуалістичні екофеміністки розглядаються асоціацію жінки з природою як джерело жіночої сили. Спіритуалістичний екофемінізм з’єднує, сконцентровані навколо жінок, цінності (материнство, виховання, турбота) і прославляння жіночих тіл. Жіноча тілесність привноситься в космологію, яка прагне ідентифікувати та співвіднести чоловічі та жіночі сили. Трансцендентному Богу протистоїть іманентна Богиня. Спіритуалістичний екофемінізм черпає натхнення з передісторії людства і зі збережених племінних релігій, особливо з релігійних вірувань народів Америки, Австралії та Нової Зеландії. Ритуали, що включають менструальну кров та інші аспекти жіночих тіл, які в патріархальних системах розглядаються як табу або оголошуються нечистими, тут навпаки звеличуються [3, с. 197].

Спіритуалістичні екофеміністки прагнуть не просто розвивати гіноцентричну культуру, але й створювати відповідні інституції як альтернативу вже існуючим андроцентричним. Однак багато теоретиків екофемінізму та фемінізму взагалі знаходять подібний есенціалістський зв’язок жінки та природи таким, що принижує людську гідність, завдає шкоди соціальним змінам та іміджу феміністському руху. Вони впевнені, що домінування жінок і природи призведе не до здолання існуючого дуалістичного світогляду, але лише виверне вже існуючу систему на виворіт. Девальвація природи зміниться девальвацією культури, що лише посилить біологічний детермінізм. Заміна патріархату матріархатом не є вирішенням жіночої проблеми [7, с. 17].

Важливо відмітити, що радикальний та спіритуалістичний екофемінізм здійснюють великий внесок у розвиток та просування етики піклування, співчуття та особистої відповідальності.

Отже, не дивлячись на розмаїття проблем та широку філософську розпорошеність, еклектичність ідей екофеменізму, усі вони формують основні принципи останнього: 1) існує безсумнівний зв’язок між пригніченням жінок і пригніченням природи; 2) розуміння хаpактеpу цього зв’язку необхідно для будь-якого адекватного розуміння природи; 3) феміністська теоpія та пpактика повинні включати екологічну пеpспективу; 4) виpішення екологічних пpоблем має включати феміністські перспективи [1, с. 113].

Ґрунтуючись на західних культурних традиціях та світоглядній спадщині фемінізму, розвиток екофеміністської філософії в пострадянських країнах, зокрема в Україні, має власну специфіку та є дуже повільним. З одного боку, це обумовлюється тим, що екофемінізм є елементом соціальної онтології саме західного зразка, з іншого – історичною та культурною спадщиною східноєвропейських суспільств, їх національною ментальністю тощо. Тому цілком логічно, що екофеміністські ідеї, так само як і фемінізм взагалі, не набули на пострадянських теренах широкого поширення та підтримки. Окрім того, усі спроби виокремити та актуалізувати екофеміністську проблематику на сьогодні залишаються поодинокими й розрізненими, а також повністю розчиненими або в загально-феміністському вітчизняному дискурсі, або в ідеологіях сучасних природоохоронних рухів.

Екофеміністська філософія знаходиться у стадії власного становлення. Незавершеність та новизна екофеміністського дискурсу розширює проблемне поле вітчизняних наукових досліджень. Поширення, навіть повільне, екофеміністської думки в національно-культурному пострадянському просторі, зокрема України, ставить дослідника перед цілою низкою питань, що потребують вивчення та обґрунтування. Серед них варто виділити проблему філософського статусу екофемінізму, специфічність екофемністстьского дискурсу на пострадянських теренах, а також його теоретичні та практичні перспективи.

Як зазначає Керолайн Мерчант, розвиток екофеміністської філософії може привнести нові цінності та структури, що засновуються не на пануванні над жінками та природою як над ресурсами, а на всебічній реалізації, як чоловіками, так і жінками власних талантів. Застосування егалітаристського підходу, що обстоюється більшістю екофеміністок, до розгляду як цілих наукових напрямків, так і окремих соціальних феноменів, дасть змогу переоцінити їх не тільки з точки зору жіноцтва, але також із точки зору соціальних і расових груп, оточуючого природного середовища, які раніше ігнорувалися. Писати історію з феміністських позицій означає перевернути її – по-новому побачити соціальну структуру в усіх її розрізах [5, с. 759–760].

Література:

  1. Борейко В.Е. Прорыв в экологическую этику (отрывок) // И.А. Ильиных. Экологическая этика: учебное пособие. – Горно-Алтайск : РИО ГАГУ, 2009. — С. 99 – 117.
  2. Карпенко Е.И. Сущность современного экофеминизма // И.А. Ильиных. Экологическая этика: учебное пособие. – Горно-Алтайск : РИО ГАГУ, 2009. — С. 319 – 324.
  3. Колосова И. Религия в гендерном измерении // Введение в гендерные исследования: Учеб. Пособие для студентов вузов / Костикова И. В. и др.: Под общ. ред. И. В. Костиковой. — М.: Аспект Пресс, 2005. – С. 195 – 203.
  4. Мартынова Е.Р. Социально-философский анализ экофеминизма: автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. филос. наук: специальность 09.00.11 «Соц. Философия» / Мартынова Елена Ростиславовна; [Финансовая акад. при Правительстве РФ]. – М., 2005. – 28 с.
  5. Мерчант К. Смерть природы. Женщина, экология и научна революция // Введения в гендерные исследования. Ч. ІІ: Хрестоматия / Под ред. С.В. Жеребкина. – Харьков: ХЦГИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001. – С. 759 – 774.
  6. Пламвуд В. Навколишнє середовище // Антологія феміністичної філософії / За редакцією Елісон М. Джагер та Айрис М. Янг; Пер. з англійської Б. Єгідис; Наук. ред. пер. О. Іващенко. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. – С. 259 – 270.
  7. Berman Tzeporah. Towards an Integrative Ecofeminist Praxis // Canadian Woman Studies. – Vol. 13. — № 3. – 1993. – Pp. 15 – 17.
  8. Eaton H., Lorentzen L. Ecofeminism: An Overview [Virtual Resource]. – Access Mode : URL: http://fore.research.yale.edu/disciplines/gender/. – Title from Screen. – Date of Access: 1 March 2015.
  9. Ecofeminism and globalization: exploring culture, context, and religion / Edited by Heather Eaton and Lois Ann Lorentzen. — Lanham, Md.; Oxford: Rowman & Littlefield Publishers, 2003. – 253 p.
  10. Hobgood-Oster Laura. Ecofeminism – Historic and International Evolution // Encyclopedia of Religion and Nature. — London & New York: Continuum, 2005. – Pp. 533 — 538.
  11. Lahar S. Ecofeminist Theory and Grassroots Politics // Hypatia. — Vol. 6. — №1. — Ecological Feminism. — Spring, 1991. — Pp. 28-45.
  12. McGuire C. Ecofeminist Visions [Virtual Resource]. – Access Mode : URL:http://eve.enviroweb.org/what_is/visions.html. – Title from Screen. – Date of Access: 1 March 2015.
  13. Merchant, Carolyn. Ecofeminism and Feminist Theory // Reweaving the World: The Emergence of Ecofeminism. Irene Diamond and Gloria Feman Orenstein, eds. — San Francisco: Sierra Club Books, 1990. – Pp. 100 — 108.
  14. Ruether, Rosemary Radford. New Woman/New Earth: Sexist Ideologies and Human Liberation. New York: Seabury, 1975. – 221 p.
  15. Warren K. Ecofeminism: Women, Culture, Nature. — Bloomington, IN: Indiana University Press, 1997. – 454 p.

Жіночі дослідження (women’s studies, фемінологія) — напрямок наукової діяльності, спрямований на вивчення статусу та становища жінки на світовому рівні, у конкретному суспільстві або культурній традиції в певний історичний час, при якому розглядається жіночий життєвий досвід у системі соціальної й культурної дійсності. Жіночі дослідження – це засновок появи ґендерних досліджень.

У жіночих дослідженнях виділяють чотири етапи:

  •  Кінець 60-х – 70-ті рр. – «додати жінок і перемішати» («add women and stir» method). Назва цього етапу належить Шарлотті Банч (Charlotte Bunch), яка вперше сформулювала цей вислів на щорічній конференції Національної асоціації США з жіночих досліджень у 1979 р. У цей період в центрі уваги були жінки як соціальна група, раніше виключена з традиційного гуманітарного і соціального знання. Використання нового жіночого підходу незабаром показало, що практично всі традиційні дисципліни були «ґендерно сліпими», відбивали чоловічі упередження, використовували поняття, що не мали на увазі жіночий досвід. Наприклад, соціологічні дослідження праці виключали вивчення домашньої праці і волонтерської роботи – традиційних видів діяльності жінок; при вивченні епохи Просвітництва ігнорувалося становище жінок цього періоду; в історії і соціології суспільних рухів не було місця жіночим рухам тощо. Таким чином, протягом даного періоду були візуалізовані жіноче життя та досвід, жіночий підхід до аналізу фактів, явищ і процесів. Наприклад, історії були повернуті імена і творчість Христини Пізанської та інших авторок ранніх трактатів на захист прав жінок, жінок-науковиць і авторок літературних творів, жінок-соціологінь та психологінь ХІХ ст., чиї дослідження тематики статі є інтелектуальною основою сучасного фемінізму [1, с.205].
  • Початок 80-х рр.  – етап перегляду традиційного знання та навчальних курсів — у фокус дослідниць і викладачок потрапили нові сфери знання (тіло, насильство, приватне життя, природа патріархату). Тобто, новий підхід порушив питання про дисципліни. Наприклад, яким чином привілейоване становище вчених-чоловіків впливало на продукування наукового знання? Що відбиралося як гідне наукового (історичного, соціологічного і т.д.) знання? [1, с.206].
  • Середина 80-х рр. – увага до відмінностей і нерівності між самими жінками (класові, расові, етнічні, вікові й ін.), розуміння розмаїтості жіночих досвідів. Розвиток жіночих, а згодом і ґендерних, досліджень і навчальних курсів на цій основі став можливим багато в чому завдяки появі до цього часу в університетах досить великої кількості жінок, насамперед, серед науковців і викладачів у сфері гуманітарних і соціальних наук. Вони привернули увагу вчених і громадськості до відсутності досліджень про роль жінок в історії, науці, до культурного формування фемінінності  й маскулінності та уявлень про ролі статей у суспільстві тощо. Були опубліковані роботи про тривалу дискримінацію жінок у суспільному і приватному житті, на ринку праці, про обмежений доступ до освіти і професійного розвитку, а також до політики на рівні прийняття рішень. Заглиблюючись у дослідження відносин статей, вивчаючи відносини ґендеру і влади, вони кинули виклик традиційним уявленням про роль жінок і про статеві відмінності, що укорінилися в історії, літературі, психології, соціології [1, с.206].
  • 1990-ті рр. — етап пов’язаний з розвитком глобальної інфраструктури та підвищенням уваги до міжнародних проблем жінок. Освітні програми та дослідницькі проекти з проблем жінок стали поширюватися в країнах Західної Європи, Африки, Близького Сходу, Азії та Латинської Америки. Були засновані регулярні міжнародні літні інститути, конференції та конгреси, що проводяться за підтримки численних жіночих організацій. Це призвело до інтенсивного обміну інформацією та досвідом між науковцями та викладачами. Освітні програми набували міжнародну, глобальну орієнтацію. У зв’язку зі зростаючим числом публікацій, що вийшли в постколоніальних державах і країнах третього світу, сучасні програми з жіночих досліджень ставлять акцент на питаннях політики, соціально-економічного розвитку, на проблемах мілітаризму, репродуктивних прав, біженців та ін. [2, с. 35].

Основною причиною перетворення жіночих досліджень на ґендерні слугувала усталена ідентифікація жіночих студій із фемінізмом. Навіть позбавлений радикалізму, фемінізм подекуди набував духу інтелектуальної та ідеологічної замкненості, відмовляючи в своїй теорії іншим дослідженням, непов’язаними суто із жіночою проблематикою.

Література:

  1. Толстокорова А. В. Вплив жіночого руху на філософію вищої освіти: західний досвід та українські перспективи // Американська філософія освіти очима українських дослідників: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., 22 груд. 2005 р. — Полтава, 2005. — С. 200-206.
  2. Малкина-Пых И.Г. Гендерная терапия (Справочник практического психолога). — М.: Эксмо, 2006. — 928 с.

Жіночі політичні партії – це політичні організації з переважно жіночим (або тільки жіночим) членством, які створили жінки, щоб розширити свою участь у формуванні та діяльності державних владних структур, захистити політичні й інші права, досягти ґендерної рівності, встановити ґендерну справедливість у своїй країні та досягти розвитку ґендерної (паритетної) демократії.

Загалом жіночі партії можна охарактеризувати як явище вимушене й тимчасове. Вони виникають тоді, коли влада або ігнорує ґендерну проблематику, або розв’язує її вкрай повільно й поверхово; коли в суспільстві переважають патріархальні традиції, а державна влада тяжіє до патріархальних форм управління, не встигаючи чи не бажаючи утвердити егалітарні форми в усіх життєвих сферах.

Такі партії виникали в різні часи й у різних країнах світу. В Україні, починаючи з 1997 р., Міністерство юстиції України зареєструвало шість політичних партій жіночого спрямування. Серед них – партія «Жінки України», Всеукраїнська партія «Жіночі Ініціативи», партія «Солідарність жінок України», Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» та інші, частина з яких уже припинила свою діяльність. Жіночі партії стали спробою, намаганням вплинути на політичні процеси, серед яких виборчий є одним із найважливіших у розв’язанні проблеми ґендерної рівності [1, с.251].

Література:

  1. Мельник Т.М. Ґендер у політиці // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: «К.І.С.», 2004. – С. 219 – 265.

Ідентичність – поняття ідентичності вперше детально було представлено американським психологом Еріком Х. Еріксоном (Erik Homburger Erikson). Із точки зору Е. Еріксона, ідентичність базується на відчутті тотожності самому собі, а також на усвідомленні факту, що цю тотожність і неперервність визнає оточення [1, с. 132]. Ідентичність спирається на усвідомлення тимчасової протяжності власного існування та власної цілісності, дозволяє людині визначати ступінь своєї подібності до різних людей при одночасному баченні своєї унікальності та неповторності.

Ідентичність обов’язково має соціальну природу та виступає найсуттєвішою характеристикою людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість.

Література:

  1. Горностай П.П. Ґендерна соціалізація та становлення ґендерної ідентичності // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: «К.І.С»., 2004. – С.132-155.

Категоризація приналежності за статтю (приписування статі) – соціокультурне визначення статі індивіда.

Приписування статі є базовою практикою повсякденної взаємодії. Вона стає зазвичай нерефлексованим фоном для комунікації в усіх соціальних сферах і позбутися від неї не є можливим. Категоризація приналежності за статтю є атрибутивною соціальній взаємодії. Коли вона ускладнена, виникає комунікативний зрив. Можливість категоризації приналежності за статтю є засновком комунікативної довіри.

Стать індивіда далеко не завжди збігається з тією категорією приналежності за статтю, яка йому приписана. Якщо біологічна стать визначається через наявність біологічних ознак — анатомо-фізіологічних, то в ситуації взаємодії обличчям до обличчя приписування статі відбувається за іншими ознаками.

Яким чином конституюється категорія приналежності до статі в тому чи іншому контексті можна зрозуміти, лише проаналізувавши механізми роботи тієї чи іншої культури. Звідси стає зрозумілим, що гендерні відносини — це конструкти тієї культури, у рамках якої вони працюють [1, c. 161].

Література:

  1. Здравомыслова Е., Темкина А. Социальное конструирование гендера: феминистская теорія // Введение в гендерные исследования. Ч. I: Учебное пособие / Под ред. И. А. Жеребкиной — Харьков: ХЦГИ, 2001; СПб.: Алетейя, 2001. – С. 147 – 173.

Квір (Queer) – узагальнюючий термін для позначення всіх сексуальних і ґендерних меншин.

В англійській мові слово «queer» означає дивний, своєрідний, однак наприкінці ХІХ століття воно набуло нового відтінку й почало вживатися в якості зневажливого позначеннягомосексуальних відносин.

Сьогодні вживання терміну «квір» носить суперечливий характер.

Квір-дослідження (від англ. — queer studies, queer – гомосексуаліст, studies — дослідження) — також використовується термін Lesbian and Gay Studies — ґейські та лесбійскі дослідження; синоніми — ЛҐБТ-студії, квір-студії. Це міждисциплінарний дослідницький напрямок у культурології, що займається вивченням сексуальної та статевої ідентичності, зосереджуючи увагу на гомосексуальній та трансґендерній тематиці.

Квір-дослідження

Квір-дослідження (від англ. — queer studies, queer – гомосексуаліст, studies — дослідження) — також використовується термін Lesbian and Gay Studies — ґейські та лесбійскі дослідження; синоніми — ЛҐБТ-студії, квір-студії. Це міждисциплінарний дослідницький напрямок у культурології, що займається вивченням сексуальної та статевої ідентичності, зосереджуючи увагу на гомосексуальній та трансґендерній тематиці.

Когнати (від лат. cognatus – кровний родич) – у римському праві кровні родичі за чоловічою або жіночою лінією.

Цей вид споріднення у Давньому Римі прийшов на зміну так званому агнатському спорідненню, яке ґрунтувалося на підпорядкуванні всіх членів сім’ї владі глави сімейства. Із розвитком продуктивних сил влада батька сімейства (patria potestas) обмежується в усіх її проявах: стосовно дружини, дітей та їхніх нащадків. Поступово агнатське споріднення витісняється когнатським, дедалі більшого правового значення набуває кровний зв’язок (cognatio). Цей розвиток здійснюється на основі глибоких змін у політичному й економічному житті Риму, одночасно зі зміною форм власності, вивільненням договірно-зобов’язального права від формалізму, у нерозривному зв’язку з утвердженням права народів (jus gentium).

Кровне споріднення визначається за лініями та ступенями. Лінії споріднення поділяються на прямі й бічні. Якщо родичі походять один від одного послідовно, то це родичі прямої лінії. Остання поділяється на висхідну і низхідну. Родичі прямої лінії, від яких походить конкретна особа (батько, мати, дід, баба тощо), є родичами прямої висхідної лінії. Родичі прямої лінії, які походять від конкретної особи (діти, онуки і т. д.), є родичами прямої низхідної лінії. Родичі, які походять від спільного предка, є родичами бічної лінії (брати, сестри, дядьки, тітки, племінники та племінниці тощо). Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, які утворюють таке споріднення, починаючи від спільного предка, але не рахуючи його. Так, рідні брати — родичі другого ступеня: щоб були такі родичі, потрібні три народження — батько і два сини.

Брати та сестри можуть бути повнорідні й неповнорідні. Повнорідними визнавали братів і сестер, які мали спільних батька і матір. Якщо брати й сестри мали спільного батька, але різних матерів, вони були неповнорідними, але єдинокровними; якщо мали спільну матір, але різних батьків — вони неповнорідні, але єдиноутробні.

Кровне споріднення визнавалося за лінією батька і за лінією матері. У період пізньої республіки значення кровного споріднення зростало. Преторське право надавало захист кровним родичам залежно від ступеня спорідненості. Так, якщо є спадкоємці третього (племінники чи племінниці) і четвертого (двоюрідні брати чи сестри) ступеня, то до спадкування закликаються лише родичі третього ступеня [1].

 

Література:

1. Юридична енциклопедія: В 6 т. [Електронний ресурс] / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. — Т. 1: А — Г. —  672 с.: іл. - Режим доступу: http://leksika.com.ua/legal/ (дата звернення 03.06.2015 р.). – Назва з екрану.

«Липка підлога» — термін, який означає, що жінки порівняно з чоловіками довше затримуються на початкових позиціях у службовій ієрархії. Чоловіки на ранніх стадіях кар’єри швидше просуваються на наступні щаблі службової драбини, у той час як молоді жінки подовгу затримуються на початкових етапах професійного шляху. Більш швидкий кар’єрний старт чоловіків згодом забезпечує їм формування необхідного професійного та управлінського досвіду, і, таким чином, дозволяє їм обігнати жінок у занятті вищих керівних посад, тобто призводить до ситуації «скляної стелі» [1, с.85].

Література:

1. Ильиных С.А. Гендерный фактор в карьере: «стеклянный потолок» и/или топ-менеджмент // Materiály X mezinarodní vědecko-praktiká conference. «Efektivní nastroye moderních věd – 2014» / Praha. Publishing House «Education and Science» s.r.o, 2014. Díl 22. Psychologie a socjologie. С.84-91

ЛГБТ-спільнота

ЛГБТ-спільнота (LGBT-community, gay-community) — соціальна спільнота, що об’єднує лесбійок, геїв, бісексуалів і трансґендерів  (звідси і абревіатура – ЛГБТ) за спільними інтересами, проблемами і цілями. Вона складається з різних груп спілкування, громад, субкультурних течій і ЛГБТ-організацій. Сформована ЛГБТ-спільнота заснувала рух за права сексуальних і ґендерних меншин.

Абревіатура ЛГБТ почала використовуватись у США приблизно з 1988 року. Основне завдання цієї абревіатури – підкреслити різноманіття сексуальних та ґендерних культур, що можуть визначати особистість. Іноді зустрічається абревіатура LGBTQ, де Q – queer (квір) або questioning (під питанням). Літера «Q» додається з врахуванням людей, яким важко визначитись або які категорично не зараховують себе до жодних із значених сексуальних або ґендерних меншини.

Мізандрія (від грец. μισεǐν – ненавидіти і άνδρός – чоловік) – ненависть до чоловіків. Мізандрія може проявлятися, як негативне ставлення до всіх чоловіків взагалі або тільки до деяких психологічних або фізичних маскулінних ознак, що різною мірою проявляються у різних чоловіків.

Мізогінія (від грец. μῖσος — ненависть і γυνή – жінка) – ненависть до жінок, жінконенависництво. Характерна для деяких чоловіків і жінок поведінка, що виражається в зневазі й ненависті до жіночої статі. Мізогінія може проявлятися, як негативне ставлення до всіх жінок взагалі або тільки до деяких психологічних або фізичних фемінінних ознак, що різною мірою проявляються у різних жінок.

Мізогінуар (Misogynoir) – портманто, конкатенація терміну «misogyny» (мізогінія, тобто жінконенависництво) та французького слова «noir» (чорний). Мізогінуар буквально означає ненависть до чорношкірих жінок, тоді як мізогінія – ненависть до всіх жінок.

Термін «мізогінуар» був запроваджений представницею чорного квір-фемінізму Мойєю Бейлі (Moya Bailey) з метою опису особливостей расового сексизму, з яким зіштовхуються темношкірі жінки. Окрім того він руйнує уяву про універсальність фемінізму, оскільки останній базується, на думку представниць «чорного» фемінізму, в основному на досвіді білої жінки. У той час, як білі жінки зазнають дискримінації виключно через приналежність до власної статі, чорношкіра жінка відчуває на собі потрійний дискримінаційний тиск: расизм, мізогінію, колоризм [1].

Література:

1. Boom Kesiena.  4 Tired Tropes That Perfectly Explain What Misogynoir Is – And How You Can Stop It [Virtual Resource]. – Access Mode : URL: http://everydayfeminism.com/2015/08/4-tired-tropes-misogynoir – Title from Screen. – Date of Access: 20 January 2017.

Мілітантство (від англ. militant — войовничий)– войовничий напрямоксуфражизму. Засновницею мілітантства вважається радикальна феміністка Еммелін Панкхьорст (Emmeline Pankhurst) та її дочки Евелін і Крістабель.

У 1903 році під керівництвом Панкхьорст та її дочок був створений «Жіночий соціально-політичний союз» (ЖСПС), який і породив новий напрямок у суфражизмі – мілітантство. Мілітантки (інша назва – суфражетки), на відміну від своїх поміркованих колег – суфражисток – відмовлялися співпрацювати з урядом і в цілому з чоловіками доти, поки жінкам не буде надано право голосу (членами ЖСПС були тільки жінки). Активістки вважали, що уряд поступається тільки тоді, коли на нього тиснуть, тому вдавалися до войовничих методів привертання уваги до себе: розкидали листівки з гостьовою галереї парламенту, переривали виступи членів кабінету свистом і криками «Votes for women!» («Виборче право жінкам!»), приковували себе наручниками до поручнів у громадських місцях, влаштовували несанкціоновані мітинги й ходи, а опинившись у в’язниці, обирали тактику голодовувань. Окрім цього мілітантки розгорнули «атаку на власність»: розбивали камінням вікна урядових будівель, офісів, вітрин магазинів, підпалювали будинки, обривали телефонні дроти, псували поля для гольфу. У 1913–1914 рр. ескалація насильства з боку суфражеток привела до кидання бомб у приватні будинки, церкви та громадські будівлі [1].

Незважаючи на заклики до «жіночої революції» і войовничу стратегію, ЖСПС ніколи не являв серйозної небезпеки для життя оточуючих або для громадського порядку. Керівники організації дотримувалися суворого правила не використовувати фізичне насильство проти своїх опонентів особисто. «Жіночий соціально-політичний союз ніколи не ставив і не буде ставити перед собою завдання нерозважливо піддавати небезпеці людське життя. Ми надаємо це ворогові. Нехай цим займаються чоловіки на війні, але не жінки», – заявляла Еммелін Панкхьорст. Цей принцип поширювався і на членів союзу, яких не примушували ризикувати своїм життям, але вони були вільні пожертвувати ним заради загальної справи. Войовничість, як стверджували мілітантки, зростаючий екстремізм були нав’язані їм владою. Більше того, войовничість розглядалася ними насамперед як моральна сила, а не як спосіб довести свою рівність із чоловіками [2].

«Символічне насильство» та «скорботний гнів» суфражеток протиставлялися грубій силі держави. Тендітні жінки демонстративно виконували не властиву їм роль, щоб привернути увагу до кращих моральних якостей людської натури. Апелюючи до шляхетності й мужності своїх опонентів, прихильниці Жіночого союзу прагнули підкреслити свою жіночність. Мілітантки намагалися наслідувати моду, підкреслено бездоганно одягатися і вести себе як справжні леді навіть у надзвичайних ситуаціях [2].

Гострі дискусії викликає питання про роль мілітантства в суфражистському русі. Багато сучасників і наступні дослідники суфражизму були схильні вважати, що мілітантки своїми діями принесли більше шкоди, ніж користі справі суфражизму, оскільки налаштовували громадську думку і уряд проти ідеї надання політичних прав жінкам. Безумовно, методи, використовувані ЖСПС, особливо в період 1912–1914  рр. здаються надмірними, проте не слід забувати, що мілітантський напрямок у суфражизмі виник після майже півстолітньої безрезультатної боротьби за політичні права жінок законними методами. До початку ХХ ст. усі традиційні методи боротьби були використані Національною спілкою суфражистських товариств і не принесли результатів. Неможливість досягнення основної мети конституційними методами змусила найбільш рішучу частину англійських феміністок шукати більш ефективні методи впливу на уряд і громадську думку. Слід зазначити, що нова тактика виявилася плідною: мілітантські дії привернули до себе увагу преси, сприяли залученню нових прихильників і збільшенню пожертвувань суфражістським організаціям. До того ж і ЖСПС не відразу став використовувати мілітантську тактику; його войовничість зростала поступово під впливом обставин. Документи свідчать, що в період мілітантської боротьби мали місце не тільки агресивні дії з боку суфражеток щодо уряду, поліції та влади, а й прояви невиправданого насильства з боку поліції і просто пересічних англійців чоловічої статі при спробах зірвати їхні акції. Яскравим прикладом є події 18 листопада 1910, що отримали назву «Чорної п’ятниці» (Black Friday). Подібного роду дії сприяли наростанню войовничості та нетерпимості з боку ЖСПС, який, дійсно, поступово втрачаючи риси демократизму, перетворився на централізовану організацію, побудовану на ієрархії та підпорядкуванні [3, с. 175].

Література:

1. Крыкова И.В. Суфражизм как политическое направление феминизма [Электронный ресурс] // Аналитика культурологии. – Выпуск 1 (13). – 2009. – Режим доступа: http://www.analiculturolog.ru/journal/archive/item/372-article_28-5.html (дата обращения 02.08.2015 г.). – Название с экрана.

2. Новикова Н.В. Женский социально-политический союз: идеология и политика радикального фенимистского движения в Великобритании в начале XX века [Электронный ресурс]  // Ярославский педагогический вестник. — №2. – 1997. — Режим доступа: http://vestnik.yspu.org/releases/1997_2g/07.pdf (дата обращения 02.08.2015 г.). – Название с экрана.

3. Шнырова О.В. Феномен милитантства в истории суфражизма // Российские женщины и европейская культура / Материалы V конференции, посвящённой теории и истории женского движения / Сост. и отв.ред. Г.А. Тишкин. — СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. — C.172-175.

Неосексизм - це заперечення того, що жінки все ще зазнають дискримінації, відкидання жіночих вимог і переконаність у тому, що жінки вимагають більше, ніж заслуговують. Також до неосексизму може бути віднесена і така неявна, але вельми поширена форма упереджень як доброзичливо-протекційне й навіть перебільшено позитивне ставлення до жінок із боку чоловіків [1].

Іншими словами, неосексизм — це маніфестація конфлікту між цінностями рівноправності та залишковими негативними почуттями до жінок. Коли неосексисти відчувають загрозу своєму домінуючому положенню в суспільстві, вони, швидше за все, будуть проти законів, покликаних забезпечити рівність статей та ігнорувати положення жінок (стверджувати, що дискримінація жінок більше не є проблемою), і розглядати світ із сильним прочоловічим ухилом [2, с. 311 - 312].

Література:

1. Клёцина И. С. Развитие гендерной компетентности государственных и муниципальных служащих в процессе гендерного образования [Электронный ресурс]. – Режим дотупа: http://humanpsy.ru/klyotsina/gender-competentnost

2. Нельсон Т. Психология предубеждений. Секреты шаблонов мышления, восприятия и поведения. — СПб.: «прайм-ЕВРОЗНАК», 2003.— 384 с.

Несексистський підхід до виховання – це ґендерно нейтральне виховання, тобто виховання без урахування та акценту на ті ґендерні ролі та  ґендерні стереотипи, що існують у кожному соціокультурному просторі. Наприклад, дитина не обмежується у виборі іграшок, кольорів в одязі, іграми з однолітками тільки тими, що вважаються притаманними виключно для її статі.

Особистісна ідентичність (самоідентичність, Self-identity) — це єдність і спадкоємність життєдіяльності, цілей, мотивів і смисложиттєвих установок особистості, яка усвідомлює себе суб’єктом діяльності. Це не якась особлива риса чи сукупність рис, якими володіє індивід, а його самість, відрефлексована в термінах власної біографії. Вона виявляється не стільки в поведінці суб’єкта і реакціях на нього інших людей, скільки в його здатності підтримувати і продовжувати якийсь нарратив, історію власного «Я», що зберігає свою цілісність, незважаючи на зміну окремих її компонентів.

Паритетний парламент – це парламент, у складі якого досягнуто (або майже досягнуто)ґендерної рівності - 50/50.

Патріархальна свідомість – для неї характерні такі особливості: 1) переконання, що в суспільних і сімейних взаєминах має існувати жорстке розділення чоловічих і жіночих ролей; 2) погляд, згідно з яким чоловікові належить провідна, активна роль у сім’ї та суспільстві, а жінці – підпорядкована, пасивна; 3) переконання, що життєві цінності жінок і чоловіків різні: сім’я та любов – головні цінності для жінок; справа, робота, самореалізація поза сім’єю – цінності чоловіків; 4) перевага сімейних взаємин, у яких чоловік є головою сім’ї, уносить основний вклад у її бюджет; 5) припис жінці в якості головної її ролі в суспільстві, ролі матері, тобто поведінки, пов’язаної з народженням і вихованням дітей; 6) засудження поведінки жінки, у якій домінують орієнтації на самореалізацію поза сім’єю, на кар’єру, професійні досягнення; 7) переконання, що повинні всіляко закріплюватися і розвиватися відмінні риси в поведінці дівчаток; 8) уявлення про те, що патріархальна модель суспільства природна, обумовлена біологічними відмінностями статей; 9) засудження рівних прав жінки й чоловіка [1, с. 153].

 Література:

1. Хасанова Г.А. Гендер, политика, демократия. — Алматы: «Институт Развития Казахстана»,2002.  - 294 с.

Патріархат (від грец. πατήρ — батько і άρχή — початок, влада) – останній період в історії первіснообщинного ладу. Заступив матріархат і передував класовому суспільству.

Сьогодні патріархальними називають суспільства, у яких чоловіки є «домінантним елементом» у сімейному, господарському та суспільному житті. Це явище також відоме під ім’ям андрархії або андрократія. Патріархат характеризується, зокрема, такими ознаками як: патрилінійність(походження дітей, спорідненості та успадкування визначається за лінією батька), патрилокальність (проживання дружини в сім’ї або будинку чоловіка, вибір місця проживання сім’ї чоловіком), моногамія (двобатьківська сім’я) або полігінія (багатоженство), зосередженість прав щодо розпорядження майном та економічним життям родини в руках чоловіка. Патріархат характерний практично для всіх традиційних суспільств.

Родина – складне соціальне утворення, яке може розглядатись як соціальний інститут і мала соціальна група.

Родина як соціальний інститут – це форма організації суспільства, що регулює фізичне та духовне відтворення людини, взаємовідносини між подружжям, батьками та дітьми, а також іншими членами родини, створюючи системи ролей, санкцій та стандартизовані моделі поведінки.

При дослідженні родини як соціального інституту вивчають:

  • суспільну свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків, узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення в різних економічних та культурних умовах, вплив суспільних потреб на характер стосунків і спосіб життя родини;
  • причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту родини в тих чи інших умовах;
  • соціальний механізм зміни сімейних норм і цінностей;
  • ефективність реалізації інститутом родини своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних і культурних умовах;
  • співвідношення ідеальних моделей сімейних норм і цінностей та реальної поведінки членів родини тощо , с. 217].

Родина як мала соціальна група – це спільність людей, що засновується на подружньому союзі та зв’язках спорідненості, об’єднана спільною діяльністю та здійснює відтворення населення, наступність сімейних поколінь, соціалізацію дітей і підтримку існування її членів [3, с. 13].

Отже, як соціальна група, класична родина – це родина із шлюбним ядром, що складається із подружжя, їхніх дітей та, можливо, інших родичів.

Російські соціологи А. І. Антонов та В. М. Медков наголошують на тому, що родину слід розглядати з позиції триєдиних стосунків: подружніх-батьківських-споріднених. Відсутність хоча б одного із наведених елементів, за словами вчених, дає всі підстави говорити про фрагментарність, «осколковість» родини. Так, наприклад, людей, що перебувають у шлюбі та не мають дітей, або неповні родини вони пропонують називати «сімейними групами», щоб не спотворювати поняття родини. Під «сімейними групами» вони, у свою чергу, пропонують розуміти групу людей, що ведуть спільне домашнє господарство, члени якої поєднуються тільки спорідненістю чи батьківством або шлюбними стосунками [1, с. 65].

Однак кількість родин, що зараховують до класичного варіанту (батьки та їхні діти), поступово зменшується як в Україні, так і в усьому світі. Наприклад, згідно з прогнозами у ХХІ столітті у США частка класичних родин не буде перевищувати 50 % від загальної кількості подібних союзів.

Дійсно, сімейна структура в сучасному світі набуває все більш різних форм. Наприклад, бабуся та доросла онука, що живуть разом за різних обставин (мати померла, батько пішов у іншу родину), відчувають себе одним цілим і розглядають себе як родину; одинока мати; брати-сироти тощо.

Окрім того, у родині зазвичай виділяють здійснення господарських функцій (ведення домашнього господарства), просторову близькість (спільність побуту, сумісне проживання), виконання подружжям батьківських обов’язків. Однак усі ці особливості далеко не завжди наявні в сучасній родині [3, с. 111–112].

Саме тому виникає необхідність розширити поняття класичної родини. Отже, родина як соціальна група – це контактна група родичів (або юридично прирівняних до них людей), що складають єдине ціле та відчувають себе єдиним цілим. Відповідно, родиною будуть опікун та всиновлені ним діти [3, с. 110].

Література:

  1. Антонов А.И., Медков В.М. Социология семьи. — М.: Изд-во МГУ, 1996. — 304 с.
  2. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2004. — 456 с.
  3. Семья: психология, педагогика, социальная работа / Под ред. А.А. Реана. – М.: АСТ, 2010. — 576 с

Родина із «правом матері» — одна з назв матріархального шлюбу. Термін «родина» тут вживається умовно, оскільки фактично родина ще не була сформована як мала соціальна група та соціальний інститут; люди живуть величезними материнськими родами (до 120 осіб і більше), та відбуваються лише перші санкції щодо статевого життя чоловіка та жінки —  становлення екзогамії.

Розлучення – формальне припинення (розірвання) шлюбу за життя подружжя. Розлучення дає право колишньому подружжю на повторний шлюб

«Скляні стіни» — горизонтальна ґендерна сегрегація праці, коли жінки мають менший доступ до професій і видів діяльності, які забезпечують надалі значне вертикальне кар’єрне зростання. «Скляні стіни» сприяють концентрації жінок у тих галузях, які є менш дохідними, надають менший доступ до фінансових і економічних ресурсів, і тому забезпечують менший доступ у владні структури. Так, у сфері культури, охорони здоров’я або соціального забезпечення, є менші перспективи в кар’єрі, ніж в управлінській та фінансовій галузях. Тому за наявності «скляних стін» обмеженість вертикального просування вже визначена вибором професійної сфери діяльності.

«Скляна стеля» — термін американського менеджменту, що описує невидимий та формально ніяк не визначений бар’єр, який обмежує просування жінки службовими сходинками. Синонім — вертикальна ґендерна сегрегація праці.

Сімейна адаптація – це процес пристосування подружжя одне до одного та до тих умов, у яких знаходиться родина. Сімейна адаптація – це адекватна реакція членів родини на позитивні та негативні зміни, що відбуваються у сфері шлюбно-сімейних стосунків. В іншому випадку родина перестає функціонувати нормально або зовсім розпадається.

Розрізняють такі види сімейної адаптації:

  • матеріально-побутова адаптація – розподіл прав та обов’язків подружжя у виконанні домашніх справ, формування моделі планування та розподіл сімейного бюджету;
  • морально-психологічна адаптація – засновується на сумісності світоглядів, ідеалів, інтересів, ціннісних орієнтацій, установок, а також характерних особливостей чоловіка та дружини;
  • інтимно-особистісна адаптація – засновується на досягненні подружжям сексуальної відповідності, що передбачає не тільки фізичне, але й моральне задоволення інтимними стосунками [1, с. 140–141].

Література:


1. Семья: психология, педагогика, социальная работа / Под ред. А.А. Реана. – М.: АСТ, 2010. — 576 с.

Сімейний міф – це система добре інтегрованих вірувань, які поділяються всіма членами родини, а також система стосунків між ними та їхнього взаємного становища в сім’ї і щодо яких не виникає сумніву в членів родини, попри явні розходження з дійсністю. Міф інколи схожий на казку, адже він легко обіцяє сімейне щастя, наприклад, «От вийду заміж – і стану щасливою (успішною, багатою тощо)», тобто щось на зразок: «Приїде принц на білому коні…». Деякі міфи регулюють стосунки між членами родини, наприклад, «У шлюбі партнери повинні бути якомога меншими егоїстами й завжди думати про інтереси іншого»; «Коли все йде не так, потрібно знайти винного»; «Хороші сексуальні стосунки неминуче приводять до доброго шлюбу».

Один із найпоширеніших міфів у родині – це розподіл сімейних обов’язків, згідно з яким домашнє господарство повинна вести жінка. Він фактично закріплює ґендерну нерівність, що веде свою традицію ще від патріархальної сім’ї [1, с.146].

Література:

  1. Горностай П.П. Ґендерна соціалізація та становлення ґендерної ідентичності // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: «К.І.С»., 2004. – С.132-155

Теорія соціального конструювання ґендеру – базується на запереченні розуміння біологічної статі як природної даності, що є джерелом сталих поведінкових, психологічних, культурних та інших відмінностей між чоловіками та жінками. Зміст теорії конструювання ґендеру полягає в акценті на активності індивіда, що навчається ґендеру. Ідея конструювання підкреслює діяльнісний характер засвоєння досвіду. Суб’єкт створює гендерні правила та ґендерні взаємини, а не тільки засвоює й відтворює їх. Він може й відтворити їх, але, з іншого боку,  –  він у змозі їх зруйнувати. Сама ідея створення має на увазі можливість зміни соціальної структури. Тобто, з одного боку, ґендерні взаємини  є об’єктивними, тому що індивід їх сприймає як ззовні прийняту даність, але, з іншого боку, вони є суб’єктивними, що соціально конструюються щодня, щохвилини, тут і зараз [Российский гендерный порядок, с. 18].

До теорій, що є джерелом або описують основні положення теорії соціального конструювання ґендеру, можна зарахувати соціальний конструктивізм Пітера Бергера (Peter Berger) та Томаса Лукмана (Thomas Luckmann), структуру особистості (самості) в концепції Джорджа Міда (George Mead), ґендерний дисплей Ірвінга Гоффмана (Erving Goffman), деконструкцію статі в етнометодологічних дослідженнях Гарольда Гарфінкеля (Harold Garfinkel).

Література:

1. Российский гендерный порядок: социологический поход: Коллективная монография / Под ред. Е. Здравомысловой, А. Темкиной — СПб.: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петер­бурге, 2007. — 306 с.

Теорія статево-рольової соціалізації особистості – розуміє ґендерні взаємини як історично сформовані конструкти системи нерівностей, у рамках яких панівне становище однієї статі над іншою вже є встановленим.

У центрі статево-рольової теорії соціалізації – процес навчання та інтеріоризації культурно-нормативних стандартів, які стабілізують соціум. Навчання передбачає засвоєння та відтворення існуючих норм. Підґрунтям цього концепту є уявлення про особистість як пасивної сутності, яка сприймає, засвоює культурну даність, але не створює її сама [2, с. 18].

Така теорія критикується прибічниками фемінізму.

До традиційних теорій статевих ролей слід зарахувати психоаналіз З. Фрейда, структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса, еволюційну теорію статі В. Геодакяна та ін. Незважаючи на всі відмінності цих теорій, вони засновані на двох апріорних принципах: а) відмінності між чоловіками та жінками мають тільки біологічну природу; б) ролі чоловіків і жінок диференційовані за діаметрально протилежним принципом [1, с. 13].

Так, наприклад, за Фрейдом, саме відмінності в будові жіночого тіла від чоловічого формують у жінки дві специфічні особливості – кастраційний комплекс і заздрості до чоловічих геніталій. Ці комплекси визначають три можливі лінії розвитку жіночої психіки. Перша веде до придушення сексуальних імпульсів і, отже, до неврозів. Друга – до модифікації характеру під чоловічі зразки, для якої характерні чоловікоподібне прагнення до творчої діяльності, сильні соціальні інтереси, активність. Третя – до нормальної жіночності, під якою Фрейд розумів прагнення до реалізації бажання володіти тим, що становить предмет заздрощів для жінок, за допомогою заміжжя й народження сина. Результатом нормального розвитку жіночої психіки й природними компонентами здорової жіночності є, за Фрейдом, пасивність, відсутність почуття справедливості, схильність до заздрості, слабкі соціальні інтереси, нездатність до творчості. Моральна неповноцінність жінки виводилася Фрейдом із її біологічної неповноцінності [1, с. 13].

Суть концепції американського соціолога Парсонса полягає в необхідності функціонального поділу сфер діяльності або диференціації чоловічих і жіночих соціальних функцій (інструментальної для чоловіків і експресивної для жінок). Інструментальна функція забезпечує відносини системи із зовнішнім світом, забезпечує засоби до існування й вимагає владності та жорсткості. Експресивна функція спрямована на підтримку інтеграції членів системи, встановлення моделей стосунків і регулювання рівня напруженості членів сімейного союзу та передбачає м’якість і вміння погасити конфлікт. Розділ чоловічих і жіночих ролей, згідно Парсонсу, є, по-перше, механізмом, що забезпечує стабільне функціонування будь-якої соціальної системи, у тому числі й сім’ї. Сім’я відповідальна за соціалізацію дітей і підтримку дорослих, причому ролі чоловіків і жінок у ній різні. Роль інструментального лідера завжди належить чоловікові, а експресивного (емоційного) – жінці. Парсонс пояснює такий розподіл ролей між біологічними статями тим, що народження дітей і догляд за ними передбачає первинність стосунків матері та дитини, тому жіноча роль пов’язується ним переважно з внутрішнім життям сім’ї. Роль чоловіка, усунутого від цих біологічних функцій, – зі сферою зайнятості. Величина доходу й престижність роботи чоловіка визначають соціальний статус, стандарт і стиль життя сім’ї в цілому, що зумовлює його верховенство в сім’ї, а домашня праця жінки, названа Парсонсом «псевдо заняттям», – її підлеглу роль. Для жінок, уважає Парсонс, основним є «статус дружини свого чоловіка, матері його дітей і особистості, відповідальної за домашнє господарство». Жінки повинні змиритися зі своїм підлеглим становищем, знаходячи себе в домашній роботі, у забезпеченні емоційної підтримки й сексуальних послуг, надаючи чоловікам можливість утримувати сім’ю [1, с. 14–15].

Відповідно до еволюційної теорії статі В. Геодакяна, генетична структура жінок влаштована таким чином, щоб накопичувати, зберігати («консервувати») і передавати інформацію майбутнім поколінням; чоловіки пристосовані для пошуку й збору нової інформації. Чоловіки – це творці, а жінки – консерватори і їм не слід прагнути зраджувати своєму «природному призначенню» [1, с. 16].

Література:

  1. Гендерология и феминология: Учебное пособие / Л.Д. Ерохина и др.; Под общ. ред. С.В. Коваленко. – Владивосток: Изд-во ВГУЭС, 2005. – 152 с.
  2. Российский гендерный порядок: социологический подход: Коллективная монография / Под ред. Е. Здравомысловой, А. Темкиной — СПб.: Изд-во Европейского университета в Санкт-Петер­бурге, 2007. — 306 с.

Трансвестизм – це легша форма порушення ґендерної ідентичності, ніж транссексуалізм, і проявляється в прагненні грати роль протилежної статі, потребі перевдягатися, використовувати ім’я та запозичувати інші рольові атрибути протилежної статі, хоча це не супроводжується повним усвідомленням себе особою іншої статі.

Трансвестизм не слід плутати з проявами фемінності чоловіків чи маскулінності жінок, хоча трансвестити часто відповідають таким характеристикам [1, с. 151].

Література:

  1. Горностай П.П. Ґендерна соціалізація та становлення ґендерної ідентичності // Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К.: «К.І.С»., 2004. – С.132-155.

Унісекс (unisex) — стиль в одязі, для якого характерною є повна відсутність ознак, що вказують на стать. Унісекс з’явився в другій половині ХХ століття як реакція на зміну чоловічих і жіночих ролей після Другої світової війни.

Уніфікація статей - маскулінізація жінок і фемінізація чоловіків. Уніфікація статей може бути зовнішньою (унісекс), поведінковою (наприклад, освоєння ґендерних ролей, які раніше були характерними для протилежної статі), внутрішньою (наприклад, прояв і переживання емоцій та почуттів, які раніше вважалися атиповими для даної статі).

Уніфікація статей може бути зумовлена історичними обставинами, економічними викликами, зміною культурного середовища соціуму і т. д.

Філіація (лінійність) – лінія, за якою ведеться рахунок спорідненості. Філіація може бути матрилінійною або материнською (матрилінійність) і патрилінійною або батьківською (патрилінійність).

Фаллогоцентризм (ґендерна асиметрія в мові або андроцентризм мови) — нерівномірна представленість в мові осіб різної статі, яка відмічена феміністською критикою мови, а також провідними постмодерністськими теоретиками.

Термін був введений французьким філософом Жаком Дерріда. Фаллогоцентризм — складноскорчене слово: фалос — символічне позначення запліднюючого початку, репрезентативний символ сущого; логос — загальна закономірність (в матеріалістичній філософії) і духовна першооснова, божественний розум (в ідеалістичній філософії); центризм — центр, осередок [1, с. 186].

Олена Трофімова у своїй статті «Термінологічні питання в ґендерних дослідженнях» наводить приклад мовного фаллогоцентризму і приклад того, наскільки стійким є патріархатне, стереотипне мислення. В одній з публікацій, пише автор, можна прочитати наступне: «На Заході було суспільство індивідуалістів, жорстке, але вільне. Коли воно розбагатіло, то стало допомагати неефективним своїм членам, всіляким меншинам. Серед перших були жінки, а далі пішли національні, … Ті, хто був у залежності, отримали раптом свободу, стали поводитися шалено зухвало … »[1, с. 186].

Виділяються наступні ознаки андроцентризму мови:

  1. Ототожнення понять людина і чоловік. У багатьох мовах Європи вони позначаються одним словом: man в англійській, homme у французькій, Mann у німецькій.
  2. Іменники жіночого роду є, як правило, похідними від чоловічих, а не навпаки. Їх часто супроводжує негативне оцінювання. Застосування чоловічого позначення до референта-жінки є припустимим і підвищує її статус. Навпаки, номінація чоловіка жіночим позначенням несе в собі негативну оцінку.
  3. Іменники чоловічого роду можуть вживатися неспецифіковано, тобто для позначення осіб будь-якої статі. Діє механізм «включення» у  граматичний чоловічий рід. Мова надає перевагу чоловічим формам для позначення осіб будь-якої статі або групи осіб різної статі. Так, якщо маються на увазі вчителя і вчительки, достатньо сказати «вчителя». Таким чином, згідно феміністської критики мови, у більшості випадків жінки взагалі ігноруються мовою.
  4. Узгодження на синтаксичному рівні відбувається за формою граматичного роду відповідної частини мови, а не за реальною статтю референта.
  5. Фемінінність та маскулінність розмежовані різко і протиставлені один одному, в якісному (позитивна і негативна оцінка) і в кількісному (домінування чоловічого як загальнолюдського) відношенні, що веде до утворення ґендерних асиметрій [2, с.29].

Див. також — фемінітиви.

Література:

1. Трофимова Е.И. Терминологические вопросы в гендерных исследованиях // Общественные науки и современность. — М.: РАН, 2002. — №6. — С. 178 — 189.

2. Кирилина А.В. Гендер: лингвистические аспекты. — М.: Институт социологии РАН, 1999. — 189 с





Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .