ДОЗВОЛИТИ НЕ МОЖНА ЗАБОРОНИТИ©                                        Can not be disabled   

 Mariupol - Toronto  2000-2090    

               A. Rud, aspirant, Master of Education Institution Management & Head of  Educational Institution 

 "Иституционализация или ревитализация гендерных исследований как образовательной дисциплины современного высшего учебного заведения Украины"   

"The institutionalization & revitalization of gender studies as an educational discipline of a modern higher educational institution in Ukraine"

"Іституціоналізація та ревіталізація гендерних досліджень як освітньої дисципліни сучасного вищого навчального закладу України" 

                  

                     Постановка проблеми. Перш за все, хотілося б актуализувати, що ми не вважаємо процеси інституціоналізації ґендерних досліджень як навчальної дисципліни в Україні унікальними, але необхідними у пострадянському просторі і припускємо, що в тій чи іншій мірі висновки даного аналізу можуть бути експліковані на ситуації в інших довколишніх державах.

           Мета статті – здійснити теоретичний аналіз, щодо інституціоналізації та ревіталізації ґендерних досліджень в Україні у контексті освітньої дисципліни сучасного вищого навчального закладу.

          Стаття складається з двох частин. У першій частині ми наведемо і систематизуємо дані деяких звітів і досліджень, що відповідають на питання про те, що відбувається у вищій освіті України в плані формальної (тобто, що здійснюється в рамках навчальних курсів вищих навчальних закладів) ґендерної освіти. У другій частині ми позначимо загальні тенденції зазначеного процесу, сильні і слабкі його сторони, протиріччя і перспективи.

           Виклад основного матеріалу. Слід відразу визначити, що так звані «ґендерні курси», або «спеціальні ґендерні курси» в українській вищій школі – це велика «козирна карта в ґрі» під назвою – «ґендерна політика». Який би критиці не піддавалося «ґендерне байдикування» в різних областях соціальному та політичному житті України (вкрай ґендерно-незбалансований парламент, ґендерна дискримінація на робочому місці, насильство в сім'ї і т.п.), якщо потрібно рапортувати про сучасні досягнення – відразу ж згадують «ґендерні курси» та інше. І дійсно, адже викладають у нас «ґендер» в університетах, але не у всіх же ж підряд! І з кожним роком все більше «!?» – стверджують автори звітів про впровадження «ґендеру» в систему вищої освіти України. Правда, на вивороті цього чудового факту існує кілька нюансів, про які самі викладачі «ґендерних курсів» рідко замислюються. Наприклад, дуже складно визначи, яка кількість «ґендерних курсів» викладається в українських університетах в рамках конкретного навчального року. Деякі дослідники наважуються оперувати цифрами: так, І. Головашенко в 2006 році пише про те, що в Україні викладається більше 130 курсів з ґендерної проблематики [1; 2]. Інших кількісних даних нам знайти не вдалося. Однак, якщо говорити тільки про цифри, то будь-який університетський викладач знає, яким недовгім може бути вік того чи іншого навчального курсу. В останні десятиріччя вища освіта України знаходиться в настільки глибокій і безнадійній кризі, що припускати, раз «виник» курс надовго вписаний в університетський навчальний план, щонайменше, наївно. Навчальні курси (особливо не включені до державного мінімального стандарту освіти, а ґендерні курси, найчастіше, саме такі) дійсно з'являються, але точно так само можливо, і зникають після одного-двох семестрів їх викладання . Тому виникає закономірне питання: хто і як «рахує» ці так звані «ґендерні курси»? І яка вірогідність ціх підрахунків? Другий нюанс відноситься не до кількісних, а до якісних показників: навіть якщо «ґендерний курс» існує і викладається реально (а не на папері / або в минулому часі), то який його сучасний зміст? Які теоретичні та методологічні пріоритети викладача в даному курсі? Питання наболіле.

             Ми бачимо, як воно спалахує час від часу (іноді – дуже гостро!) В дискусійній розсилці Харківського центру ґендерних досліджень,  ЦГД Бердянського педагогічного универстету, чи у роботі ЦГД МДУ, чи на різних конференціях,  чи інших обговореннях усередині гендерної спільноти? На наш погляд, питання це – логічно двозначне, здатне завести нас в круту етичну пастку. Оскільки, коли ми його ставимо в пострадянських умовах, воно неминуче набуває наступну риторичну форму підтверджену масою дискусій на цю тему, а саме – чи варто боротися за «чистоту» та «ревіталізацію» ґендерних досліджень і освітніх курсів? Етично-культурна пастка і полягає в тому, що відповіді на це питання амбівалентні та розмиті. Адже, якщо «варто боротися», то як це робити, не продукуючи при цьому практики влади / виключення по відношенню до «несправжніх гендерних курсів»? А якщо не варто – як позиціонувати нас по відношенню до тих курсів, які ми самі вважаємо симулятивно, або як назвав хтось із «борців за чистоту» – «псевдоґендерними»? Як мінімум: «рахувати» їх, чи не «рахувати» в нашому спільному і так досить проблематичному «ґендерну обчисленні»? Не хотілось би довго зупинятися на цій темі, особливо для тих хто відкидає це направлення в освіті (неприємно відчувати некомфортність). Потрібно сказати, що навіть в тих курсах, які брали участь наприклад, у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм з ґендерної проблематики і були відібрані як найкращі для публікації у відповідній книзі, на наш погляд є дуже проблематичні і не точні (з методологічної точки зору) фрагменти, або цілі програми [3]. Щож тоді говорити про програми,  які створені «до внутрішнього використання», які не виносяться на суд широкої громадськості? А адже велика частка навчальних програм в Україні саме така: їх не публікують на університетських сайтах (та й не в усіх ВНЗ ці сайти мають нормативно-скорочений за західними мірками вид), їх (зазвичай) не показують студентам, магістрантам чи аспірантам, а ставлять підпис про затвердження програми вузівські начальники, які як правило розуміють в ґендерних дослідженнях набагато менше ніж сам автор (и) ціх курсів.

             Щоб не бути голослівними, наведемо кілька прикладів по Україні. В державі за впровадження ґендерної політики відповідає Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту (що, до речі, дає можливість Міністерству освіти і науки практично самоусунутися від ґендерної політики в освіті, але це тема вже іншої розмови). Тому наприклад, Харківське обласне управління у справах сім'ї, молоді та спорту раз на рік збирає інформацію про «запровадження» ґендерної тематики в діяльності усіх вузів міста Харкова, в тому числі і про те – які «ґендерні курси» чи «спецкурси» викладаються в тому, чи іншому вищому навчальному закладі. Ознайомившись з колекцією звітів за 2010-2016 навчальний рік, ми виявили в них чимало цікавого [4] . Наприклад, згідно зі звітом до «навчальних курсів з ґендерної тематики» відносяться, в числі інших такі – як «Соціологія сім'ї» (Українська державна академія залізничного транспорту); «Духовне здоров'я (моніторинг здоров'я)» (Харківський гуманітарно-педагогічний інститут); «Основи сексології та сексопатології» (Харківський національний аерокосмічний університет ім.Н.Жуковского «ХАІ»); «Сімейно-побутова культура та домашня економіка» (Харківська державна зооветеринарна академія), а щодо управління та менеджменту освіти, так це просто не знайти, відсутність забеспечена, чи політикою освіти університетів, чи ускладненням впровадження гендерної розробки, чи якоюсь вигодою, яка потребує подальшого дослідження. У тематичні блоки з ґендерної проблематики «пристосовоються» включити і такі курси – як «Латино-американський бальний танець і методика його викладання» (Харківська державна академія культури);  «Конфліктологія (статтєві відмінності)» (Харківська державна зооветеринарна академія);  «Китайська мова та особливості використання графеми «жінка» і «чоловік, людина» (в курсі ієрогліфики)» (Харківський національний педагогічний університет ім. Г.Сковороди), і інші. Нагадємо, це тільки назви курсів та модулів згідно формального звіту для міністерства освіти. В процесі гортання ціх документів ми зізнаємось, що перейнялись більшою симпатією до порожніх клітинок в цьому списку, ніж до заповнених вищепереліченими «винаходами». Однак, крім офіційних і неофіційних звітів є ще один спосіб зрозуміти скільки викладається гендерних курсів у ВНЗ України – запитати у самих студентів, магістрантів та аспірантів. З відомими поправками на те, що студенти – це найбільш составна навчальна соціальна група, та такий спосіб отримання інформації – також необхідно враховувати. Спробуємо проаналізувати доступні нам дані такого роду дослідження. Так, соціологічне опитування студентів міста Харкова, Маріуполя та Дніпра (2010-2016 рр.) показало, що 66% опитаних ніяк не стикалися з ґендерною проблематикою в навчальних курсах університетів. З числа тих 24% студентів, хто все ж обговорював різні аспекти ґендерної проблематики під час навчання у вузі, тільки 10% вказали, що це був окремий курс, присвячений ґендерним проблемам, а ні ґендерним дослідженням (або більше одного курсу) [4; 5]. Ще 73% опитаних вказали, що знайомі з ґендерною проблематикою завдяки окремим темам, або модулів у рамках більш загальних курсів (при цьому самі теми, або кількість відведених на них годин в опитувальнику не уточнюється), та 24% респондентів обговорювали ґендерні проблеми зі своїми викладачами поза занять. Іншими словами, проста арифметика показує: якщо говорити о так званих «ґендерних курсах» чи «спецкурсах» тобто навчальних предметах, повністю сконцентрованих на тих чи інших питаннях з області ґендерних досліджень, то їх аудиторією є близько 3% всіх студентів великого міста. Чимала чверть усіх харківських та дніпрянських студентів хоча б раз чули  ґендерну проблематику в рамках курсів з соціології, філософії, політології. Поставимо питання інакше: а який результат зазначених способів «ознайомлення» студентів за вказаною темою? Що реально знають студенти в ґендерній проблематиці? У вже згадуваному опитуванні студентам було поставлено і таке питання: «Наскільки зрозумілим для вас є значення слова «ґендер» в таких словосполученнях – як  «ґендерна політика», «ґендерна рівність» та «ґендерна компетентність»? Відповіді розподілилися дуже класично: 32% опитаних вказали, що вони знають і можуть пояснити значення слова «ґендер»; 28% відповіли, що розуміють про що йде мова, але не можуть визначитися з чітким визначенням; 30% відповіли, що не знають значення слова «ґендер»; 3% пояснюють ґендерну компетентність – як ґендерну компетенцію, «або щозь таке ґендерне».

             Інтерпретувати ці дані можна двояко. З одного боку, якщо 60% опитаних не вивчають нічого, що пов'язано з ґендерної тематики в своєму ВНЗ, але тільки 30% не знають, що таке «ґендер», а 3%  чули про ґендерну компетенцію, то висновок може бути таким: не можна розглядати університет як виняткове джерело інформації для студентів з даного питання. У той же час соціолог І. Даниленко, один з авторів вищезгаданого дослідження, вважає, що відповідь респондентів «розумію, про що мова, але важко з чітким визначенням» насправді є свідченням «замаскованого незнання», небажання респондентів визнаватися в своєму «незнанні». У цьому випадку відсоток опитаних, обізнаних до ґендерної тематики, і кількість опитаних, які вивчали ґендерну проблематику в вузі, практично збігаються. Звідси висновок: саме навчання у ВНЗ можна розглядати в сучасній Україні – як важливе, або навіть ключове джерело «ґендерного знання». Цікаво порівняти ці цифри з даними іншого опитування, проведеного серед студентів вже київських вузів. Так, 39% студентів і 61% студенток вважають, що вони достатньо обізнані до ґендерної проблематики, а основними джерелами інформації з ґендерних питань для них – електронні способи комунікації, радіо, телебачення, Інтернет (в рівній мірі для студентів і студенток); за ними йдуть публіцистика, спеціальна література та системне навчання у ВНЗ. Інакше кажучи, згідно з цім опитуванням, роль університетської освіти в ґендерному інформуванні не так вже й велика. Ще одне дослідження (також соціологічне опитування) проводилося серед студентів двох українських ВНЗ – Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (НаУКМА) та Центральноукраїнського національного технічного університету (ЦНТУ). На питання про значення слова «ґендер» ствердно відповіли 62% київських респондентів і 7% кропивницьких. Далі, 98% студентів НаУКМА відповіли, що ґендерна тематика, має місце в навчальних дисциплінах їх університету; 92% опитаних вважають, що такі курси у вузі необхідні [6]. З числа студентів ЦНТУ тільки 1% опитаних вказали на наявність в університетських навчальних програмах «ґендерних курсів» (ще 5% відповіли «не знаю»); тільки 26% респондентів з ЦНТУ вважають, що такі курси необхідні в їхньому університеті. Як показують дослідження, більшість опитаних студентів НаУКМА мають хороші знання про поняття «ґендер», «ґендерна рівноправність», «ґендерна політика», тому що наскільки нам відомо, курси ґендерної спрямованості викладаються на кафедрах політології, філології, культурології, філософії. Втім, щодо Києво-Могилянської Академії – розмова особлива. За наявною публічною інформацією, студентам пропонується широкий вибір елективних курсів з ґендерної тематики: «Введення в ґендерні дослідження», «Маскулінність і чоловічі дослідження», «Ґендер і політика», «Ґендерний аналіз українського суспільства: соціологічний аспект» та інші. У 2009 році в НаУКМА нарешті стартувала сертифікована програма «Міждисциплінарні ґендерні дослідження» у магістрів усіх спеціальностей з дуже симпатичним набором ґендерних і феміністичних курсів, а на сьогоднішній день і «Ґендерні студії» на базі Київського університету ім. Шевченко соціологічного факультету, теж в рамках магістерської підготовки – це ще мало, але успіх. Справедливості заради слід згадати й інші українські університети де створені та викладаються  ґендерні курси, побудовані на західних моделях викладання: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Львівський національний університет ім. І.Франка, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. Оскільки ця стаття – не звіт «для міністерства», а спроба дослідного аналізу, дозволимо собі припинити перераховувати «ґендерно-освітни заслуги» і спробувати сконцентруватися на проблемах і протиріччях в сфері ґендерної університетської освіти [7; 8].

             Як було зазначено вище, більшість дослідників вважають процес «впровадження» ґендерних досліджень в навчальні плани українських університетів більш-менш успішним. Однак фіксуються і проблеми: так, створення нових курсів з ґендерної тематики – є результатом не загальної державної освітньої політики, а скоріше приватної ініціативи окремих викладачів-ентузіастів, аспірантів, дослідників, які видстоювали та донесли до керівників та менеджерів національної освіти важливість і потрібність у ґендерних дослідженнях та курсах, та у розробці сучасних методик і методологій  до формування ґендерних знань, вмінь і компетентностей у студентів вузів, а ось відношення адміністрації до таких ініціатив та досліджень, варіюється від позитивного до байдужого. Інша українська дослідниця І. Головашенко вказує, що у числі ключових проблем розвитку гендерної освіти в вузі, недостатня інституціоналізація гендерних досліджень в системі освітніх та науково-дослідних установ України. І це правда: в структурі українських університетів поки що немає кафедр з ґендерних досліджень, оскільки «ґендерні дослідження» як такі, все ще не включені в державний освітній стандарт і не затверджені, як автономний напрямок науково-дослідної діяльності [9; 10].

             Ще одна проблема, що існуючі ґендерні курси – є як правило «курсами за вибором», а не обов'язковими. Ось, якби ввести ґендерні курси в обов'язкову (пріоритетну) частину університетських навчальних програм, тоді ґендерна освіта в Україні була б більш ефективною, ніж сьогодні! Ми хотіли б посперечатися з ідеєю «обов'язкових ґендерних курсів»: як відомо, велика частка гуманітарних дисциплін в західних університетах складається з «курсів за вибором», і ґендерні дослідження тут не виняток. Тому, як нам здається, недоречність авторитарного «впровадження» ґендерної освіти в якості обов'язкової в Україні,  повинна бути очевидною. Що стосується питання недостатньої інституційної бази ґендерних курсів, то це уявляється вкрай важливим. Тут варто звернутися до досвіду країн, де проект впровадження ґендерного знання в університетську освіту можна вважати успішно відбувшимся – США. Як справедливо вказує Е. Ярська-Смирнова, початком розвитку ґендерних досліджень на Заході можна вважати період 1970 -1980 рр., що ознаменувався стрімким зростанням числа «women's studies», як магістерських та PhD програм, так і відповідних дослідницьких центрів та кафедр в університетах [11].

За словами Ф. Хоув, еволюція і розвиток «women's studies», як університетського викладання – є одним з найбільших досягнень жінок у вищій освіті США за останні кілька десятиліть. За свідченням цієї ж дослідниці, між 1970 і 1975 pp. в Америці було відкрито 150 нових програм «women's studies», і стільки ж в наступні п'ять років. Однак, як уточнює Ф.Хоув, інституціоналізація американських кафедр і програм «women's studies» виявилася настільки успішною в згаданий період часу, оскільки супроводжувалася іншими важливими процесами. Першим, можна вважати активне використання професійних асоціацій і їх щорічних зборів, до обговорення ґендерних курсів. У ядрі асоціацій створювалися комітети і ініціативні групи в дослідженні статусу жінок у середині академічної дисципліни та критичного аналізу існуючих навчальних програм. Тим самим, ці комітети зіграли стратегічну роль у розвитку «women's studies», забезпечуючи загальну підтримку і обмін інформацією до викладання «women's studies»[12]. Крім того, були надруковані програми навчальних курсів до «women's studies», а також установчі документи програм «women's studies» та вільного поширення їх на щорічних зустрічах у професійних асоціаціях. Це стало потужним каталізатором зростання числа і розвитку якості навчальних курсів у згаданій сфері. Наступними важливими передумовами становлення та інституціоналізації «women's studies» стали: поява наукових журналів і підручників у жіночій, і (пізніше) ґендерної проблематики; підстава Національної асоціації США до «women's studies» (1977); фінансування «women's studies» не тільки за рахунок університетських коштів, але і за рахунок приватних фондів.

             В результаті, на думку М. Боксер, до кінця 1970-х рр. «women's studies» з маргінальної і не зовсім респектабельної сфери викладання, перетворюються в стрімко розвинений напрямок: до кінця 1970-х – початку 1980-х , та «women's studies» викладалися майже у всіх університетах і коледжах, а їх загальна кількість досягла майже 30 тисяч. Повертаючись до пострадянської (в тому числі української) практиці університетської ґендерної освіти, варто уважніше придивитися до вищеописаних факторів і передумов [13].

Чи є сьогоднішня пострадянська освітня ситуація за своєю суттю аналогічною тієї, що мала місце в США в 1970-1980 -ті рр.? Очевидно, ні – незважаючи на не настільки великий (тридцяти семи річний) часовий розрив. На жаль, у нас, наскільки нам відомо, немає активних і прогресивних професійних асоціацій вчених-дослідників, а якщо і є, то про існування так званих «ґендерних комітетів» всередині них, нам нічого не відомо. У нас до смішного мало підручників з ґендерних досліджень і всього один академічний журнал «Ґендерні дослідження», існуючий як частина мережевого університетського проекту пострадянського простору, який виходить не регулярно. Однак найголовніші відмінності знаходяться ще глибше: у відмінності політичної ситуації, в якій знаходяться «флагмани» вищої освіти – університети. Про це багато написано, та ми б хотіли повторити лише ключові моменти.

             По-перше, сама ідея університету по-різному втілена в США, в Європі і в нашій країні (очевидно, і в інших пострадянських країнах). Зокрема, український філософ С. Клепко зауважує: «На наш погляд, університет в повному розумінні цього поняття в Україні не відбувся, оскільки він переважно був і залишається державним знаряддям індоктринацією. Держава побоювалася і боїться відпускати університети з міських центральних площ в вільні університетські містечка, не довіряє їм, утримуючи в них тотальних контролерів.... псевдоуніверситетів, направляючи соціальну енергетику на проходження за формальними ознаками, що виявляється основним способом її блокування». Тому, кажучи про настільки ідеологічно заангажовані знання, якими – є  «ґендерні дослідження», ми розуміємо, що їх розвиток можливий тільки в атмосфері реальних університетських свобод – або, принаймні, в тій мірі академічної свободи, яка була характерна ще до епохи становлення і інституціоналізації «women's studies» в США [14;15].

             По-друге, слід мати на увазі існування різних типів університетів. Ж-Ф. Ліотар, наприклад, виділяє так звану «Гумбольдтівську модель» – тобто таку, де кожна наука займає своє місце в системі, легітимізуючи певну систему спеціалізації. Така модель університету всіляко чинить опір руйнівною для себе міждисциплінарністтю, яка характерна і у «ґендерних дослідженнях». З огляду на той факт, що практично всі українські університети являють собою зразки саме Гумбольдтівської моделі, нескладно зрозуміти, чому будь-які міждисциплінарні поля знаннь, так складно «фундаментуються» у складений університетський порядок. Крім того, наші університети, як правило виконують роль «ретранслятора» знань, і не займаються «виробництвом нового знання» – тим більше у інноваційних областях – як «ґендерні дослідження», «гендерний менеджмент», «гендерний підхід». Це ще одна відповідь на питання, чому «впровадження» ґендерних курсів в укранські університетські навчальні плани, виглядає поки що процесом штучним і неефективним [16].

             По-третє, не варто забувати, що університети і проводима ними політика є невід'ємною частиною іншого – «великій політиці». «Історія організації європейських університетів досить чітко свідчить про одне – крім виконання своїх професійних, функціональних завдань, університети, як пише соціолог Сергій Ушакін – «Спочатку були об'єднаннями покликаними захищати і виражати інтереси своїх членів. В організаційному плані університети були далекі від того, щоб грати роль інститутів, які не зацікавлені в політичних подіях». І якщо державна ґендерна політика в Україні має яскраво виражений характер, образно кажучи «потьомкінського села», то абсолютно зрозуміло і можна пояснити, чому ґендерна політика українських університетів (в тому числі псевдо-ґендерна освіта), так схожа  на «потьомкінське село» [17; 18].

             Висновки. В результаті дослідженого, ми хотіли б зробити деякі підсумки вищевикладених роздумів. З одного боку здається, що всі обставини проти: надто вже відрізняються наші університети від тих, в яких до свого часу сталася інституціоналізація ґендерних досліджень, як якісне зрушення не тільки в університетській освіті, а і у суспільній свідомості в цілому. І хоч би критичним не був аналіз сучасного стану ґендерних досліджень в західних університетах, одне залишається фактом: ігнорування в них даної дисципліни вже неможливо. У нас все не так. Однак, з іншого боку, зрозуміло, що шлях інституціоналізації та ревіталізації ґендерної освіти в пострадянській академії – є і буде зовсім іншим. Більш того, він все-таки почався та набирає обертів, і так чи інакше прогресує – всупереч дивної політичної ситуації, всупереч непослідовної і часто симулятивної української державної ґендерної політики. Залишається сподіватися, що цей ревіталізаційний шлях не упреться в політичну безвихідь нерозуміння в

 такому напрямку – як  інституціоналізація ґендерних досліджень в професійній вищій освіті.                                                                                                                                                                                                                                                     

AleksanDerالكسندRudرود2000-2025 , Mariupol UA -Toronto CA


                                                  Список використаної літератури

1  І.О. Головашенко, «Ґендерний підхід в системі освіти: узгодження національного досвіду з міжнародними стандартами», Гуманізм та освіта: зб. матеріалів VIII міжнар. наук.- практ. конф., м. Вінниця, 19-21 верес. 2006 р. (Вінниця: Вид-во ВНТУ «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 2006), с.41-43.

2. І. О. Головашенко, «Ґендерний підхід в системі освіти: узгодження національного досвіду з міжнародними стандартами», с.41-43.

3. Галустян Ю.М. Функціонування національного механізму реалізації гендерної по­літики: Аналітичний звіт за результатами проведення інтерв’ю з експертами у галузі гендерної політики / Ю.М. Галустян; за підтримки Фонду народонаселення ООН в Україні [Електронний ресурс]. – К., 2014. – 20 c. – Режим доступу: http://mlsp.kmu. gov.ua/labour/control/uk/publish/category?cat_id=166710

4. Исследовательский проект «Студенты и студентки о гендерном равенстве» (Харьков, ГИАЦ «Крона», 2009) – в печати. В опросе участвовали 900 студентов – граждан Украины, обучающихся на 1-5 курсах дневных отделений 22 факультетов 15 вузов г. Харькова.

5. Рудь О. С. Гендерна компетентність керівників загальноосвітніх навчальних закладів. Проективна методика «незавершені речення»: анкета учасника та методика / О. С. Рудь; Бердян. держ. пед. ун-т. – Маріуполь, 2015. – 5 с.

6. Плахотник О., Даниленко І. Уявлення про «чоловічі» і «жіночі» професії, як ресурси ґендерної ідентичності // Матеріали І Конгресу Соціологічної Асоціації України

7. Н. О. Приходькіна,М. О. Голубєва, «Стратегії впровадження ідей гендерного підходу в освітню практитику ВНЗ України», Наукові записки, Т. 71, Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота (Національний університет «Києво - Могилянська академія», 2007), с.29-34.

8. Н. О. Приходькіна, «Сучасні проблеми гендерної освіти у вищих навчальних закладах України», Наукові записки, Т. 47, Сер. Пед., психол. науки та соц. робота, (Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2005), с.26-31.

9. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. № 2866-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-15

10. Конституція України від 28 червня 1996 року [Електронний ресурс]. – Режим досту­пу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

11. Цілі розвитку Тисячоліття ООН: Україна 2015, Ціль № 6 «Забезпечення гендерної рівності» [Електронний ресурс] // http://www.ukraine2015.org.ua/tsil6

12. Е. Ярская-Смирнова, «Возникновение и развитие гендерных исследований в США и Западной Европе», Введение в гендерные исследования, Ч.1: Учебн. пособ./ Под ред. И.А.Жеребкиной (Харьков: ХЦГИ, 2001; СПб: Алетейя, 2001), с.17-49.

13.  F. Howe, «Women’s Studies in the United States: Growth and Institutialization» Women’s Studies International: Nairobi and Beyond (NY: The Feminist Press at the City University in New York, 1991), р.103.

14.  M. J. Boxer, «Review Essay: For and About Women: The Theory and Practice of Women’s Studies in the United States», Signs ,Spring 1982, №7, р.665. Цит. по: Н. А. Кутова, Вища освіта жінок у США в 70-х роках ХХ – на початку ХХІ ст.: гендерний підхід, с.186-187.

15. С. Ф. Клепко, Філософія освіти в європейському контексті (Полтава: ПОІППО, 2006), с.263. (Перевод с украинского О.Плахотник).

16. Жан-Франсуа Лиотар, Состояние постмодерна (М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1998), 160 с. 21 С. Ушакин, «Университеты (у) власти», Гендерные отношения и гендерная политика в вузе: сб. статей, Под ред. Е. Г. Трубиной, М. А. Литовской (Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2003), с.29.

17. Ушакин С. Вспоминая на публике. Об аффективном менеджменте истории // Гефтер.ру (http://gefter.ru/archive/13513).

18.  F. Howe, «Women’s Studies in the United States: Growth and  Institutialization», р.103- 121. Цит. по: Н. А. Кутова, Вища освіта жінок у США в 70-х роках ХХ – на початку ХХІ ст.: гендерний підхід, с.182-183.

19. Цілі розвитку Тисячоліття ООН: Україна 2015, Ціль № 6 «Забезпечення гендерної рівності» [Електронний ресурс] // http://www.ukraine2015.org.ua/tsil6

20. Інші доцільні додаткові онлайн ресурси:

21. Публікації проекту «Підтримка впровадження національного гендерного механіз­му» http://gender.org.ua/

Публікації Фонду імені Гайнріха Бьолля (із рубрики «Гендерна демократія») http:// ua.boell.org/uk/vsi-publikaciyi-genderna-demokratiya

22. Публікації Фонду імені Фрідріха Еберта в Україні (у тому числі, про гендерне бюджетування, сексизм у рекламі)  http://www.fes.kiev.ua/new/wb/pages/ukrajinska/ publikaciji/ukrajina.php

23. Публікації Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд» http:// www.uwf.kiev.ua/publication



Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .