УДК 37.01; 316.346.2(082); 371              Рудь О. С., аспірант Запорізький національний університет         Master of Education Institution Management & Head of  Educational InsTiTuTion                          

                                                                                                   Тези                                                                                                                     «дозволити неможна заборонити»                                                       Інституціоналізація та ревіталізація ґендерних досліджень у контексті ґендерної                   освітньої дисципліни сучасного вищого навчального закладу  
           «Can not be disabled» The institutionalization & revitalization of gender studies in the     context an educational discipline of a modern higher educational institution in Ukraine 
 

     У статті розглядається генезис і умови психолого-педагогічної ефективності іституціоналізаціі та ревіталізації  ґендерних досліджень в процесі професійної підготовки студентів гуманітарних і гуманітарно-економічних вузів. Аналізуються дослідні концепти пріоритетності ґендерної освіти і сучасні концепції до формування ґендерній компетнтності студентів, та впровадження міждисциплінарних ґендерних курсів в освіту. Здійснено порівняння сьогоднішнього стану ґендеру в освіті, та ґендерної політики країни і зарубіжжя.       Ключові слова: інституціоналізація, ревіталізація, професійна освіта, інтеграція, ґендерні дослідження, міждисциплінарний підхід, ґендерні курси, Гумбольдтівська  модель.Постановка проблеми.

Перш за все, хотілося б актуалізувати, що ми не вважаємо процеси інституціоналізації ґендерних досліджень як навчальної дисципліни в Україні унікальними, але необхідними у пострадянському просторі і припускємо, що в тій чи іншій мірі висновки даного аналізу можуть бути експліковані на ситуації в інших довколишніх державах. 

Мета статті
– здійснити теоретичний, та метологічний аналіз, щодо інституціоналізації та ревіталізації ґендерних досліджень  в Україні, у контексті ґендерної освітньої дисципліни сучасного вищого навчального закладу.
Стаття складається з двох частин. У першій частині ми наведемо і систематизуємо дані деяких звітів і досліджень, що відповідають на питання про те, що відбувається у вищій освіті України в плані формально-правовій (тобто, що здійснюється в рамках навчальних курсів вищих навчальних закладів) ґендерній освіті. У другій частині ми позначимо загальні тенденції зазначеного процесу, сильні і слабкі його сторони, протиріччя і перспективи.
  

Виклад основного матеріалу.
Слід відразу визначити, що так звані «ґендерні курси», або «спеціальні ґендерні курси» в українській вищій школі – це велика
                                                                                                                       «козирна карта в грі»                                                                                                                                    
під назвою – «ґендерна політика». Який би критиці не піддавалося «ґендерне байдикування» в різних областях соціального та політичного життя України (вкрай ґендерно-незбалансований парламент, ґендерна дискримінація на робочому місці, насильство в сім'ї і т.п.), якщо потрібно рапортувати про сучасні досягнення  у міждисциплінарних дослідженнях – відразу  згадують про «ґендерні курси» та інше. І дійсно, адже викладають у нас «ґендер» в університетах, але не у всіх же ж підряд! І з кожним роком все більше «!?» – стверджують автори звітів про впровадження «ґендеру» в систему вищої освіти України. Правда, на вивороті цього чудового факту існує кілька нюансів, про які самі викладачі «ґендерних курсів» рідко замислюються. Наприклад, дуже складно визначити, яка кількість «ґендерних курсів» викладається в українських університетах в рамках конкретного навчального року. Деякі дослідники наважуються оперувати цифрами: так, І. Головашенко в 2006 році пише про те, що в Україні викладається більше 130 курсів з ґендерної проблематики [1]. Інших кількісних даних нам знайти не вдалося. Однак, якщо говорити тільки про цифри, то будь-який університетський викладач знає, яким не довгім може бути вік того чи іншого навчального курсу. В останні десятиріччя вища освіта України знаходиться в настільки глибінній і безнадійній кризі, що припускати, раз «виник» курс надовго вписаний в університетський навчальний план, щонайменше, наївно. Навчальні міждисциплінарні курси (не входять до державного мінімального стандарту освіти, – а ґендерні курси, найчастіше, саме такі), дійсно, з'являються, але точно так само, можливо, і зникають після одного-двох семестрв їх викладання. Тому виникає закономірне питання: хто і як «рахує» ці так звані «ґендерні курси»? І яка вірогідність цих підрахунків? Другий нюанс відноситься не до кількісних, а до якісних показників: навіть якщо «ґендерний курс» існує і викладається реально (а не на папері і / або в минулому часі), то який його сучасний зміст? Які теоретичні та методологічні пріоритети викладача в даному курсі? Питання наболіле.
       

Ми бачимо,
як воно спалахує час від часу (іноді – дуже гостро!) В дискусійній розсилці Харківського центру гендерних досліджень, ЦГД Бердянського педагогічного універстету, чи у роботі ЦГД МДУ, на різних конференціях, чи в інших обговореннях всередині гендерної спільноти? На наш погляд, питання це – логічно двозначне, здатне завести нас в круту етичну пастку. Оскільки, коли ми його ставимо, в пострадянських умовах, воно неминуче набуває наступну риторичну форму, підтверджену масою дискусій на цю тему, а саме – чи варто
боротися за «чистоту» та «ревіталізацію» ґендерних досліджень як освітніх курсів? Етично-культурна пастка і полягає в тому, що відповіді на це питання амбівалентні та розмиті. Адже, якщо «варто боротися», то як це робити, не продукуючи при цьому практики влади / виключення по відношенню до «несправжніх ґендерних курсів»? А якщо не варто – як позиціонувати нас по відношенню до тих курсів, які ми самі вважаємо симулятивними або, як назвав хтось із «борців за чистоту» – «псевдоґендерними»? Як мінімум: «рахувати» їх, чи не «рахувати» в нашому спільному, і так досить проблематичному «ґендерному обчисленні»? Не хотілось би довго зупинятися на цій темі, особливо для тих, хто відкидає це направлення в освіті (неприємно відчувати некомфортність). Потрібно сказати, що навіть в тих курсах, які брали участь, наприклад, у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм з ґендерної проблематики і були відібрані як найкращі для публікації у відповідній книзі, на наш погляд є – дуже проблематичні і не точні (з методологічної точки зору) фрагменти, або цілі програми [2]. Щож тоді говорити про програми,  які створені «до внутрішнього викладання», які не виносяться на суд широкої громадськості? А адже велика частка навчальних програм в Україні саме така: їх не публікують на університетських сайтах (та й не у всіх ВНЗ ці сайти мають нормативно-скорочений за західними мірками вид), їх (зазвичай) не показують студентам, магістрантам чи аспірантам, а ставлять підпис про затвердження програми вузівські начальники, які як правило, розуміють в ґендерних дослідженнях набагато менше, ніж сам автор (и) цих курсів. Ще одна проблема, що існуючі ґендерні курси є – як правило, «курсами за вибором», а не обов'язковими. Ось, якби ввести ґендерні курси у обов'язкову (пріоритетну) частину університетських навчальних програм, тоді ґендерна освіта в Україні була б більш ефективною, ніж сьогодні! Ми хотіли би посперечатися з ідеєю «обов'язкових ґендерних курсів»: як відомо, велика частка гуманітарних дисциплін в західних університетах складається з «курсів за вибором», і ґендерні дослідження тут не виняток. Тому, як нам здається, недоречність авторитарного «впровадження» ґендерної освіти в якості обов'язкового в Україні, також повинна бути очевидною. Що стосується питання недостатньої інституційної бази для ґендерних курсів, то це представляється вкрай важливим. Тут варто звернутися до досвіду країн, де проект впровадження ґендерного знання в університетську освіту можна вважати, успішно відбувшимся – США. На жаль, у нас, наскільки нам відомо, немає активних і прогресивних професійних асоціацій вчених-дослідників – а якщо і є, то про існування так званих «ґендерних комітетів» всередині них, нам нічого не відомо. У нас до смішного мало підручників з ґендерних досліджень і всього один академічний журнал «ґендерні дослідження», існуючий як частина мережевого університетського проекту пострадянського простору, який виходить не регулярно. Однак найголовніші відмінності знаходяться ще глибше: у відмінності політичної ситуації, в якій знаходяться «флагмани» вищої освіти – університети. Про це багато надруковано, та ми б хотіли навети лише ключові моменти.   
    

   По-перше
, сама ідея університету по-різному втілена в США, в Європі і в нашій країні (очевидно, і в інших пострадянських країнах). Зокрема, український філософ С. Клепко зауважує: «На наш погляд, університет в повному розумінні цього поняття в Україні не відбувся, оскільки він переважно був і залишається державним знаряддям індоктринацією. Держава побоювалася і боїться відпускати університети з міських центральних площ в вільні університетські містечка, не довіряє їм, утримуючи в них тотальних контролерів.... псевдоуніверситетів, направляючи соціальну енергетику на проходження формальними ознаками, що виявляється основним способом її блокування». Тому, кажучи о настільки ідеологічно заангажовані знання, якими є «ґендерні дослідження», ми розуміємо, що їх розвиток можливий тільки в атмосфері реальних університетських свобод – або, принаймні, в тій мірі академічної свободи, яка була характерна у епоху становлення, та інституціоналізації «women's studies» в США [3].
         

По-друге
, слід мати на увазі існування різних типів університетів. Ж-Ф. Ліотар, наприклад, виділяє так звану «Гумбольдтівську модель» – тобто таку, де кожна наука займає своє місце в системі, легітимізуючи певну систему спеціалізації. Така модель університету всіляко чинить опір руйнівної для себе міждисциплінарністтю, яка характерна і для «ґендерних досліджень». З огляду на той факт, що практично всі українські університети являють собою зразки саме Гумбольдтівської моделі, нескладно зрозуміти, чому будь-які міждисциплінарні поля знаннь, так складно «вписуються» в усталений університетський порядок. Крім того, наші університети, як правило, виконують роль «ретранслятора» знань, і не займаються «виробництвом нового знання» – тим більше в таких інноваційних областях, як «ґендерні дослідження». Це ще одна відповідь на питання, чому «впровадження» ґендерних курсів в українські університетські навчальні плани виглядає поки що процесом штучним і неефективним [4].
          

По-третє
, не варто забувати, що університети і проведена ними політика є невід'ємною частиною іншого – «великий політиці». «Історія організації європейських університетів досить чітко свідчить про одне – крім виконання своїх професійних, функціональних завдань, університети, – як пише соціолог Сергій Ушакін –

«Спочатку були об'єднаннями, покликаними захищати і виражати інтереси своїх членів. В організаційному плані університети були далекі від того, щоб грати роль інститутів, які не зацікавлені в політичних подіях» [5]. І якщо державна ґендерна політика в Україні має яскраво виражений характер, образно кажучи, «потьомкінського села», то абсолютно зрозуміло і можна пояснити, чому ґендерна політика українських університетів (в тому числі формальна ґендерна освіта) так схожа на – «потьомкінське село» [6].           

 Висновки.
В результаті здійснюванного порівняння, ми хотіли б сформулювати деякі підсумки вищевикладених роздумів. З одного боку, здається, що всі обставини проти і надто вже відрізняються наші університети від тих, в яких до свого часу сталася інституціоналізація ґендерних досліджень, як якісне зрушення не тільки в університетській освіті, а й у суспільній свідомості в цілому. І хоч би критичним не був аналіз сучасного стану ґендерних досліджень в західних університетах, одне залишається фактом: ігнорування в них даної дисципліни вже неможливо. У нас все не так. Однак, з іншого боку, зрозуміло, що шлях інституціоналізації та ревіталізації ґендерної освіти в пострадянській академії є, і буде зовсім іншим. Більш того, він все-таки почався, набирає обертів, і, так чи інакше, прогресує – всупереч дивної політичної ситуації, всупереч непослідовної і часто симулятивної української державної ґендерної політики. Залишається сподіватися, що цей ревіталізаційний шлях не упреться в політичну безвихідь неосмисленості в такому напрямку як – інституціоналізація ґендерних досліджень в професійній вищій освіті.

                                                  

                                                                                                                           
                                                                                 Список використаної літератури                                                                                  

1.    Головашенко І. О. Ґендерний підхід в системі освіти: узгодження національного досвіду з міжнародними стандартамиІ. О. Головашенко // Гуманізм та освіта : зб. матеріалів VIII міжнар. наук.- практ. конф., (Вінниця, 19-2верес. 2006 р. – Вінниця : Вид-во ВНТУ ; «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 2006. – С. 4143.

2.   Даниленко И. Студенты и студентки о проблемах ґендерного равенства: аналитический отчет по результатам социологического исследования / И. Даниленко // Ґендерні перетворення в Україні: осмислюючи стратегію і тактику : збю доп. Міжнарод. наук.-практ. конф. / упоряд. О. Пла хотнік, Л. Гуслякова. Х. : Райдер, 2009. – С. 79 – 21.

3.    Клепко С. Ф. Філософія освіти в європейському контексті С. Ф. Клепко. – Полтава : ПОІППО,   2006. – 328 с.

4.   Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар. – М. : Ин-т эксперимент. социологии ; СПб. : Алетейя, 1998. – 160 с.

5.   Ушакин С. Университеты (у) власти / С. Ушакин // ,  Ґендерные отношения и ґендерная политика в вузе : сб. ст. / под ред. Е. Г. Трубиной, М. А. Литовской. – Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2003. – С. 29.

6.   Ушакин С. Вспоминая на публике. Об аффективном менеджменте истории [Электронный ресурс] / С. Ушакин . – Режим доступа : http://gefter.ru/archive/13513).

7.   Рудь О. С. Ґендерна компетентність керівників загальноосвітніх навчальних закладів. Проективна методика «незавершені речення»: анкета учасника та методика / О. С. Рудь; Бердян. держ. пед. ун-т. – Маріуполь, 2015. – 5 с.

8.   Приходькіна Н. О. Сучасні проблеми гендерної освіти у вищих навчальних закладах УкраїниН. О. Приходькіна // Наук. зап. нац. ун-ту «Києво-Могилян. акад». – К., 21005. – Т. 47 : Пед., психол. науки та соц. робота. – С. 26–41.

9.   Публікації Фонду ім. Ґайнріха Бьолля (із рубрики «Ґендерна демократія») [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http:// ua.boell.org/uk/vsi-publikaciyi-Genderna-demokratiya

A. Rud, aspirant Zaporizhzhya National University  «Can not be disabled» The institutionalization & revitalization of gender studies in the context an educational discipline of a modern higher educational institution in Ukraine      
The article deals with the genesis and rationale provided psychological and educational efficiency institutionalization & revitalization & gender studies in the process of training students of humanities & humanitarian & economic institutions.  The comparative analysis of the current state of gender in education, & gender politics of the country  & abroad.                                                                                                                                                                                                     Keywords: institutionalization, revitalization, management, vocational training, integration, gender studies, interdisciplinary approach, gender courses,  the Humboldt model. 
Сайт создан с Mozello - самым удобным онлайн конструктором сайтов.

 .